Ті, що співають у терні

присягатися, Мері. Я й без цього зроблю так, як ви прохаєте. — Присягніться, інакше я заберу його! Отець Ральф стенув плечима. — Що ж, гаразд. Присягаюся своїм священицьким обов’язком не розкривати листа, допоки не побачу вас мертвою, але мушу це зробити до того, як вас поховають. — От і чудово! — Мері, благаю, не турбуйтеся. Це всього-на-всього ваша примха, і не більше. Вранці ви самі з неї сміятиметеся. — До ранку я не доживу. Бо помру цієї ночі. Я не така слабка, щоб чекати на задоволення бачити вас знову. Яке жахливе розчарування! Я йду до ліжка. Ви допоможете мені піднятися сходами? Він їй не повірив, але зрозумів, що сперечатися марно, і що ніякими іронічними й жартівливими словами її не вдасться вивести з похмурого настрою. Тільки Бог вирішує, коли людина має померти, хіба що за тим винятком, коли вона сама забирає своє життя. А Мері ж сказала, що цього не зробить. Тому отець Ральф допоміг господині, яка важко дихала, піднятися сходами і на горішньому майданчику нагнувся, щоб поцілувати їй руки. Але вона відсмикнула їх. — Ні, тільки не сьогодні, Ральфе! Поцілуй мене в губи так, наче ми коханці! У яскравому світлі люстри, запаленої для святкового прийому аж чотирма сотнями воскових свічок, вона побачила на його обличчі мимовільну огиду й інстинктивне бажання відсахнутися — і їй захотілося померти ось тут, захотілося настільки, що несила було чекати. — Мері, я священик! Я не можу! Вона розсміялася верескливим химерно-лиховісним сміхом. — О, Ральфе, який же ж ви нікчема! Жалюгідна шахрайська фальшивка! Фальшивий чоловік, фальшивий священик! Подумати тільки! Колись вам навіть вистачило безрозсудства запропонувати мені покохатися з вами! Невже ви були так впевнені, Що я відмовлюся? Я шкодую, що відмовилася! Якби повернути оту ніч, я віддала б дияволу душу за те, щоб побачити, як ви викручуватиметеся зі скрутної ситуації! Фальшивка й нікчема, ось хто ви є, Ральфе! Безсила і жалюгідна фальшивка! Безсилий чоловік, безсилий священик. Сумніваюся, чи змогли б ви підняти навіть на саму Святу Діву! А він у вас взагалі-то хоч коли-небудь піднімається, отче де Брикасар?! Фальшивка! А надворі світанок іще не настав, ще навіть не сіріло. Дрогеду вкривала м’яка, густа й спекотна темрява. Гулянка ставала дедалі більш галасливою. Якби садиба мала сусідів, то вони давно б уже викликали поліцію. На веранді хтось огидно й рясно ригав, а під тонкими вітами дерева з кумедною назвою «пляшковий йоржик» злилися воєдино два розмиті силуети. Уникнувши блювальника та закоханих, отець Ральф мовчки рушив пружкою, нещодавно підстриженою галявиною, і в голові у нього бушував такий буревій мук, що він не зважав, куди йде. Аби тільки бути подалі від неї, від цієї жахливої старої павучихи, яка зібралася накрити своєю павутиною смерті цю чудову ніч. У таку ранню годину спека ще не виснажувала; повітря злегка ворушилося немов живе, в ньому вкрадливо текли струмки млосних ароматів боронії та троянд і відчувався той неземний спокій, який інколи буває лише в тропічних та субтропічних широтах. Господи, як же гарно жити, жити на повну силу! Обіймати своїм єством ніч, все живе — і бути вільним! Зупинившись на дальньому боці галявини, отець Ральф підняв голову і спрямував погляд на небеса, наче інстинктивно видивлявся Бога. Так, він десь там, поміж миготливих цяток світла, таких чистих та неземних; що ж такого особливого було в нічному небі? Те, що коли блакитна ляда дня опускалася, людині дозволялося краєчком ока зазирнути у вічність? Ніщо, окрім споглядання неозорого зоряного неба, не могло переконати людину, що вічність та Бог справді існують. «Звісно, вона має рацію. Я — нікчема, повна нікчема й фальшивка. Ані священик, ані чоловік. Лише істота, що дуже хотіла б знати, як стати і першим, і другим. Ні, не водночас! Священик та чоловік співіснувати не можуть — бути чоловіком означає не бути священиком. І чому ж я забрів до її павутини? Її отрута сильна, можливо, навіть сильніша, аніж мені здається. А що ж у тому листі? Як це схоже на Мері — кидати мені наживку! Цікаво, про що ж вона знає, а про що лишень здогадується? А про що їй знати, про що здогадуватися? Тільки про даремність та самотність. Про сумніви й біль. Однак ти помиляєшся, Мері. Я здатен його підняти. Мені не хочеться, я багато років доводив собі, що це можна пригнічувати, контролювати і стримувати. Бо піднімати його — це функція чоловіка, а я ж священик». На цвинтарі хтось рюмсав. Меґі, ясна річ. Хто ж іще? Бо ніхто інший до такого не додумається. Піднявши краї своєї сутани, він переступив через ковану залізну огорожу, відчуваючи, що недаремно зустрів Меґі саме тепер. Якщо він розібрався з однією жінкою свого життя, то тепер має розібратися і з другою. До нього поверталася його іронічна відчуженість — ота стара павучиха не змогла надовго розвіяти її. Лиха й люта стара павучиха. Господь знищив її, вона геть уся прогнила від злості! — Меґі, дорогенька, не плач, — сказав отець Ральф, сідаючи поруч із нею на мокру від роси траву. — Ось, візьми. Б’юся об заклад, ти не маєш пристойного носовичка. У жінок завжди так. Візьми мій і будь слухняною дівчинкою — витри сльози. Вона взяла носовичок і зробила, як їй сказали. — Ти навіть не зняла свого вбрання. Ти що, сиділа тут із дванадцятої ночі? — Так. — А Боб із Джеком знають, де ти? — Я сказала їм, що йду спати. — Що сталося, Меґі? — Ви зі мною сьогодні навіть не розмовляли! — Он воно що! Я так і думав. Меґі, ану поглянь на мене! Далеко на сході показалося бліде перлове світіння, непроглядна темрява почала відступати, і півні на Дрогеді верескливо заспівали, вітаючи світанок. І священик побачив перед собою дивовижні очі, красу яких не змогли зіпсувати навіть сльози. — Меґі, ти, поза всяким сумнівом, була найгарнішою дівчиною на прийомі, а всім