на тоненьку сумну хмаринку. Коли отець Ральф написав їм про Френка, її сподівання на те, що він скористається цим приводом, щоб до них приїхати, зазнали краху. Подорож до в’язниці міста Гульберн, де утримувався Френк, він описав, ретельно підбираючи слова, щоб приховати біль, якого ця поїздка йому завдала через Френків психоз, що невпинно погіршувався; але священик про це й півсловом не обмовився. Він намагався добитися, щоб Френка перевели до психлікарні Моріссет для душевнохворих ув’язнених, але марно — його клопотання не задовольнили. Тому отець Ральф зобразив їм ідеалістичний образ Френка, який із розумінням спокутує свій гріх перед суспільством, і запевнив Педді: Френк і гадки не має, що їм відомо про те, що сталося. Священик запевнив ув’язненого, що сам дізнався про це випадково з сіднейських газет, і що родина ніколи про це не дізнається. Почувши це, Френк заспокоївся, і на цьому вони з ним попрощалися. Педді заговорив про продаж рудої кобили отця Ральфа. Стрункого чорного мерина, на якому Меґі раніше їздила для задоволення, тепер вона використовувала як коня-загонича, бо ним було легше керувати, і він мав приємнішу вдачу, аніж норовисті кобили та злобні мерини для заганяння скота. Коні-загоничі були розумні й, за рідкісними винятками, норовисті. Навіть повна відсутність жеребців не робила їх приязними тваринами. — Благаю, татку, я й на рудій кобилі зможу їздити! — просила Меґі. — Лишень подумай, як отець Ральф, який зробив для нас стільки добра, приїде до нас у гості й виявить, що ми продали його кобилу! Педді задумливо поглянув на доньку. — Меґі, не думаю, що отець Ральф приїде сюди знову. — Все може бути! Хтозна, може, й приїде. Очі такі схожі на Фіонині — то було занадто; Педді не наважився завдати доньці болю ще більшого, аніж той, якого їй, бідоласі, довелося зазнати. — Що ж, Меґі, нехай буде по-твоєму, ми не продамо кобилу, але дивись — постійно виїжджай і на кобилі, й на мерині, бо я не потерплю на фермі гладкої вгодованої коняки, чуєш мене? Раніше їй не подобалося їздити на коняці отця Ральфа, але після цієї розмови Меґі по черзі їздила на обох тваринах, щоб дати їм можливість відпрацювати з’їдений овес. Було дуже доречно, що місіс Сміт, Мінні та Кет прикипіли душею до двійнят, бо тепер, коли Меґі виїздила на вигони, а Фіона годинами просиджувала за своїм секретером, двоє маленьких хлопчаків розважалися досхочу. Вони всюди пхали свої маленькі носики, але робили це з такою радістю і так беззлобно, що ніхто не міг на них подовгу сердитися. Увечері місіс Сміт, яка давно навернулася в католицтво, молилася навколішках у своїй маленькій хатці з такою глибокою вдячністю в серці, що ледь стримувала почуття. Коли ще був живий Роб, Господь так і не порадував її власними дітьми, тому роками великий будинок залишався бездітним, а його мешканцям заборонялося зустрічатися з мешканцями скотарських будинків вздовж струмка. Та коли з’явилися Клірі, родичі Мері Карсон, нарешті з’явилися й діти. Тим більшою радістю це виявилося тепер, коли Джимс та Петсі стали постійними мешканцями великого будинку.
Зима була суха, а влітку дощів так і не дочекалися. Соковита, по коліно заввишки, рудувато-бура трава висохла під палючим сонцем так, що навіть осердя кожного стебла стало хрустким та ламким. Щоб поглянути на вигін, треба було примружити очі й насунути капелюха на лоба: трава стала сріблястою, як дзеркало, маленькі спіралі-вихори мчали посеред мерехтливих блакитних міражів, переносячи сухе листя та відламані стебла трави від однієї неспокійно-рухливої купи до другої. Ото була засуха! Навіть дерева — й ті висохли, і з них великими хрусткими пасмами відвалювалася кора. Однак небезпеки голоду для овець іще не було: трава протримається з рік або й довше, але повсюди все таке сухе. Завжди була велика імовірність того, що дощі не прийдуть і наступного року або через рік після наступного. У добрий рік випадало від десяти до п’ятнадцяти дюймів опадів, у поганий — менш п’яти, а то й взагалі нічого. Попри спеку та мух, Меґі подобалося життя на природі, на пасовиськах, подобалося неквапливо їхати на рудій кобилі за мекаючою отарою, поки пси, оманливо байдужі, лежали на землі, розпластавшись і висолопивши язики. Але варто було хоч одній вівці вискочити зі щільної отари, як найближчий пес зривався з місця і караючою блискавкою кидався на злощасну тварину, наміряючись гострими зголоднілими зубами вп’ястися їй у ногу. Меґі виїхала поперед отари і, полегшено зітхнувши після необхідності впродовж кількох миль вдихати здійняту вівцями пилюку, розчинила ворота загону. Вона терпляче почекала, поки пси, радо користуючись нагодою продемонструвати їй своє уміння, моталися туди-сюди, кусали та підганяли овець. Гнати й лічити корів було набагато важче, бо вони або хвицалися задніми ногами, або несподівано кидалися
