Ті, що співають у терні

бігти, часто убиваючи при цьому пса, що зазівався; саме в таких випадках мав втрутитися пастух у людській подобі, щоб виконати свою частину роботи за допомогою батога, але псам подобалася пряна дещиця небезпеки, пов’язаної з перегоном і підрахунком великої рогатої худоби. Однак Меґі не переганяла корів — цим займався Педді. Хто не переставав дивувати Меґі й приводив її у захват, то це собаки за свій феноменальний розум. Більшість псів на Дрогеді були з породи келпі; вони мали темно-коричнювату шерсть, кремову на лапах, грудях та бровах, але були там також пси блакитної квінслендської породи, більші за келпі, з блакитно-сірою шерстю із чорними цятками, та всілякі гібриди від схрещення келпі з блакитними. Коли у самиць починався період статевого полювання, їх, за науковими рекомендаціями, спаровували, відгодовували і всіляко сприяли їм благополучно ощенитися. Коли цуценята підростали, їх відлучали від матерів і випробовували на вигонах; тих, що відповідали вимогам, залишали чи продавали, а тих, що не відповідали, пристрілювали. Посвистом скомандувавши псам «Поруч!», Меґі зачинила за отарою ворота і повернула руду кобилу в напрямку домівки. Поблизу виднівся величенький гайок з евкаліптів із волокнистою корою, евкаліптів із «залізною» корою та евкаліптів двоцвітних, а по краях траплялася ще й вільга. Меґі з полегшенням заїхала під їхню тінь і тепер, маючи вільний час, неквапливо і захоплено озирнулася довкола. В евкаліптах було повно хвилястих папужок, які щебетали і висвистували свої пародії на співочих птахів; із гілки на гілку перестрибували в’юрки; двоє сріблястих какаду сиділи, повернувши голови і кліпаючи очима, і спостерігали за рухами Меґі; трясогузки нишпорили у траві в пошуках мурах, помахуючи вгору-вниз своїми смішними хвостиками; ворони каркали свої нескінченні траурні пісні — найнеприємніші в усьому репертуарі пташок австралійської глушини, такі безрадісні, тоскні й навіть трохи лячні; в них співалося про гниючу плоть, про дохлятину та м’ясних мух. Неможливо було уявити собі ворону, що співає, скажімо, як птах медосос-дзвіночок, хоча голоси та зовнішність у них схожі. Звісно, всюди було повно мух, та Меґі мала на своєму капелюсі вуаль, але на її оголені руки нещадно нападали комахи; кобила безперервно зі свистом відмахувалася від них хвостом, а її тіло ані на мить не припиняло смикатися і сіпатися. Меґі дивувало, що навіть крізь товщу шкіри та волосяного покрову кобила відчуває таку маленьку й невагому істоту, як муха. Мухи пили піт, і від цього страшенно страждали і люди, і тварини, але люди ніколи не дозволяли мухам того, що їм дозволяли вівці: комахи використовували овець для більш інтимних цілей — відкладали свої яйця в шерсті на огузку, або скрізь, де шерсть була волога та брудна. Повітря повнилося гудінням бджіл, воно було, мов живе, від яскравих ґедзів, що розшукували іригаційні канави, від дивовижного кольору метеликів та денних молей. Її кобила зрушила копитом шматок перегнилої колоди, і у Меґі, що витріщилась на її потемнілий нижній бік, мурашки по шкірі побігли: вона побачила там личинок — товстих, білих і огидних, лісових вошей та слимаків, здоровенних стоніг та павуків. Повискакували зі своїх нір кролики, заметушилися, застрибали, а потім, піднявши невеличкі хмаринки білого пилу, знову заскочили назад і, обережно висовуючи голови й посмикуючи носами, позирали на Меґі. Проїхавши трохи далі, вона помітила єхидну, яка, настрашена її наближенням, кинула пошуки комах і прожогом чкурнула навтьоки. Швидко риючи землю сильними пазурами, звірок закопувався під величезну колоду. Кумедно було спостерігати за маніпуляціями єхидни, коли вона, щільно притиснувши гострі голки до тіла, щоби вони не заважали її вгризатися в ґрунт, купами розкидала довкола себе землю. Нарешті Меґі виїхала із заростів на головну дорогу, що вела додому. На дорожній пилюці немов лежало покривало з пістряво-сірими цятками — то папуги вишукували в ній комах та черв’яків, але, зачувши наближення Меґі, вони яскравою хмарою піднялися в повітря. Її немов накрило пурпурово-рожевою хвилею, груди та підкрилки папуг шугонули у неї над головою, і сіре магічно перетворилося на густо-рожеве. Коли б мені довелося назавжди покидати Дрогеду, подумалося Меґі, у своїх мріях я хотіла б покинути її на хвилі оцих рожевих підкрилків какаду… Мабуть, там, за пасовиськами, засуха лютує ще сильніше, бо біля ферми з’являлося дедалі більше кенгуру… Неподалік мирно паслося величезне стадо кенгуру, тисяч зо дві, але, наполохане папугами, воно зірвалося з місця і чкурнуло вдалину граціозними стрибками, поглинаючи відстань швидше за будь-яку тварину, окрім страуса ему. На коні наздогнати їх було неможливо. У перервах між цими природознавчими уроками Меґі, ясна річ, думала про Ральфа. У душі вона не визначала для себе своє почуття до нього як дівчачу закоханість, а називала це коханням, як писалося у книжках. Бо його відчуття нічим не відрізнялися від тих, якими наділила свою героїню, скажімо, письменниця Етель М. Делл. Не вважала вона справедливим і те, що такий штучний бар’єр, як сан священика, може постати між нею і тим, що вона хотіла від Ральфа, щоб він став її чоловіком. Жити з ним у гармонії, як мама з татом, щоб він так само обожнював її, як тато обожнює маму. Меґі здавалося, що мати і не намагалася заслужити повагу й захват із боку батька, а от він обожнював її. Отак і Ральф невдовзі переконається, що жити з нею — набагато краще, аніж жити самому; їй навіть на думку не спадало, що священицький сан Ральфа — це те, від чого не можна відмовитися за жодних обставин. Так, Меґі знала, що священик не може бути їй ані чоловіком, ані коханцем, але звикла обходити цю перепону ось яким чином: вона подумки позбавляла Ральфа його релігійного статусу. Ті формальні відомості про католицтво, які вона здобула у школі, не поширювалися на пояснення