Дорога на Льоррах під патронатом Йог-Сотота
Е с е ї
Із перетином кордонів часом виникають проблеми. Хо¬четься сказати — в українців (багатющий досвід нашого люду це підтвердить), але наразі скажу про себе. Найбільш яскраве моє вражіння від такого досвіду я мав у Німеччині.
Тоді я мешкав разом із Сергієм Жаданом у Берліні, бу¬дучи на місячній літературній стипендії. Вілла знаходилась на окраїні Берліна, в спальному районі, званому \Vansee — від назви озера, що лежало там. Була осінь. Властиво, жовтень, — дивовижно теплий. І зі всіма німцями, з якими не було про що до пуття поговорити, ми говорили про прекрасну, таку нетипову для жовтня і для Берліна погоду. Наслідуючи моду невідомо якої країни (скоріш за все, України), Берліном, та и іншими містами, я гуляв у військовій куртці з маленький німецьким прапорцем, нашитим на плече. (Те, що ці куртки мають глибокий зв'язок з Україною, говорять ціни: в Пари¬жі вони продаються по сорок євро, у Берліні по тридцять євро, а у Львові я бачив такі самі по сто двадцять гри¬вень.)
Коли я був іще в Україні, організатор промоційного туру (якраз виходив німецький переклад «Культу») написала, що особливо сердечно мене запрошують на читання мешканці містечка Льоррах (ЬоггаЬ), що на кордоні зі Швейцарією. На-
певне, мешканців міста з такою співучою назвою взяла за живе історія про всяких йог-сототів та шуб- ніґурратів.
Організатор хотіла знати, як би я волів подорожувати до Льорраху — літаком чи потягом. Літак поганий тим, що дове- деться вставати перед світом, зате вже близько десятої ранку я буду на місці. Потяг добрий був тим, що вранці на нього не потрібно було поспішати, зате й приїжджав він у Льоррах десь о п’ятій пополудні — за годину до виступу. 65
Е с е ї
Я, звісно, гонорово попросив зарезервувати мені квиток на літак. Перед тим я кілька разів уточнював у різних шанованих в українських видавничих колах людей: «Як щодо візи? Чи потрібна вона для транзиту через територію Швейцарії?» На що мені відповідали, що все о’кей, шенгену в паспорті для транзиту через Швейцарію цілком достатньо. Я повірив, бо чом би й не повірити?
Того ранку будильник мені задзвонив, як і слід було, десь о пів на четверту ранку. Літак відлітав із Берліна, здається, близько шостої. Можливо, якби я приїхав на летовище трохи швидше, мені поталанило би переконати паспортний конт¬роль, що мені в їхній Швейцарії робити нема чого. Але...
Але вийшло цілком інакше. Я прибув до вікна авіакомпанії в останні хвилини чек-іну. Вони глянули у свій компутер: «Ah ja! Ja-ja, Herr Deresch!» — «Так, Дереш, Дереш», — втішився я (і тут мої запаси німецької вичерпуються, бо те, що говорило¬ся мені далі, я досі не можу сформулювати жодною іншою мовою, окрім нерідної). Бо творився якийсь «бєзпрєдєл». Мені сказали, що я в жодну Швейцарію не полечу (на що я погодив¬ся, бо ж летів у Льоррах). На що мені знову заперечили, мо¬вляв, у Льоррах я можу попасти тільки через територію Швей¬царії, в яку, як мені вже сказали, я не лечу. Я почав прозрівати
і виясняти, якого це біса україніьие літератюр аутора не пус¬кають в якусь Швейцарію, я ж нікуди віткати не збираюся... Але навіть потрясання письмовим запрошененям із міста- героя Льорраха, де літератора Дереша просили прочитати вго¬лос про Йог-Сотота, не справив на паспортний контроль ні¬якого враження.
