Е с е ї
Нарешті обидвох цьоток із авіакомпанії обламало поясню- 66 вати мені, що до німецького видавництва о п'ятій ранку вони дзвонити не збираються, і пішли собі на бокову. Залишаючи мене із запрошенням на руках, печаллю на лиці й екзистенцій- но — в дулі.
З Льоррахом не все так було просто. Навіть можу сказати, що все було геть не просто. Бо Льоррахом цей рекламний тур тільки відкривався. Далі, після Льорраха — Мюнхен, Ганновер, Гамбург та інші міста й села Німеччини. Вони були з'єднані тонкою павутиною квитків на потяги, з чисельними пересад¬ками. Якщо я не хотів платити за квитки зі своєї кишені, то мусив таки дістатися Льорраха і продовжити, чи, властиво, розпочати, свій хадж по німцях.
Тому з летовища я поїхав на вокзальну станцію Berlin Zoo і, не довго думаючи, сів на потяг до Льорраха, що дуже вда¬ло відходив найближчим часом. Квиточок від Берлінчика до Льоррашка, куплений у провіднички, потряс мене цінушкою в 111 (!) євриків, які довелося відвалити з власної кишені. Досі для мене парадокс — як так, що квиток на літак, який долітає до Льорраха менш ніж за годину, коштує наполовину дешевше за квиток на потяг, який (при всій моїй повазі до німецьких швидкостей) добирається до Льорраха аж за шість годин?!
Десь на третій годині мандрівки я змирився зі ста одина¬дцятьма євро, з чотирма годинами подорожі попереду, але не
тим фактом, що потяг, судячи з карти в тамбурі, все одно буде перетинати територію Швейцарії! Так вже ті Альпи розташо¬вані, що інакше як через Швейцарію в Льоррах не потрапиш, навіть автом.
На під’їзді до Баден-Бадена у вагоні залишалося чоловік зо п’ять. Як я себе не переконував у зворотному, але ясно ставало зрозуміло: сьогодні мені доведеться зустрітися з швейцарськи¬ми паспортистами вдруге. 67
Е с е ї
Перед містом Базель у вагон зайшли люди з написом Ausweis Kontrolle на спині. Коли ми в’їхали в зону паспорт¬ного контролю, у вагоні залишалося троє — білява дівчинка років тринадцяти зі сластолюбивим лицем і презентабель¬ної зовнішності негр, який мовби зійшов з реклами Армані. Останні кілька зупинок дівча гейби як фліртувало зі мною, постійно озираючись на мене і щось підсміюючись. Я би й радий був відповісти їй взаємністю, але що ближче ми під’¬їжджали до кордону, то менше я міг думати про щось на кшталт флірту з неповнолітньою швейцаркою. Негр не звер¬тав на мене уваги (і слава Богу).
Мене обсідали гнітючі передчуття. З досади, що зараз мене викриють як нелегала, депортують і змусять заплатити штраф, я накрився німецькою курткою і спробував заснути.
Прикордонники ввійшли у вагон і стали перевіряти пас¬порт спершу в негра, потім у неспокійної білявки (вона, поба¬чивши, що на загравання я тупо не реагую, образилась і біль¬ше не вертілась). Коли ж прийшла черга до мене (я все ще намагався заснути), прикордонники поглянули на німецький прапорець, за українською модою нашитий на плече куртки, сприйняли мої спроби подрімати як належне й пішли собі на вихід.
Так я опинився на суверенній і недоторканній території Швейцарії. Правда, з того переляку я вийшов не на німецькому вокзалі Базеля, а знову ж таки на швейцарському. Ще близько години ми з дівчиною, яка стрічала мене, пробували виясню¬вати телефоном, біля якого ж це цукеркового кіоску ми чекаємо одне на одного, поки не з’ясували, що біля того самого, тільки в різних країнах.
