маскувальних одностроях: двометрові кілер-акселерати, кара¬тисти і боксери з кам’яними щелепами й фалосами поверта¬ються із заняття у спортмістечку, де вони дві години місили асфальт кулаками і вчилися непереможно кричати «я- а!». їхні торси спливають ріками поту і нагадують грудні мішені, а різ¬кий голос їхнього ротного змушує полкових ластівок панічно шугати в небеса. З другого боку — рота переважно турке¬станського походження, маленьких і чорних, кульгавих, впа- логрудих, замурзаних — дикий легіон повертається з будівель¬них робіт разом зі своїми грибками, мозолями, потертостями, запухлостями, діареями й діурезами. Колони бійців віддають одна одній честь — оркестр, туш!
О, ці сержанти, що ведуть нещасних синів Азії, наче отару забрьоханих овець ханаанською рівниною! їм ще й дев’ятна¬дцяти немає, а вони вже сповна зазнали чару влади над собі подібними, п’янка суміш гордині і презирства розпирає їхні груди, прикрашені гвардійськими значками, а звичка гнобити й опускати стає найпекучішою залежністю їхніх напівдорос- лих організмів. Якими їх дочекаються матері?
Це — учбовий мотострілецький полк, це віковічна муче- ниця-піхота, сьоме коло Дантового пекла на чолі з п’яними погоничами верблюдів. Це вигрібна яма, до якої скинуто кіль¬ка сотень стрижених рахітів з хворими ногами. Тут вони гни¬ють, випорожнюються і щодня пожирають свої двадцять гра¬мів масла, а щонеділі — два натвердо зварених яйця. Яйця Гарантовані командуванням — так само як білий хліб і цукор в обмежених статутом дозах.
На веранді поруч зі мною — збіговисько лазарів із пол¬кового медпункту. Усі вони кінчені шланги і військові зло¬чинці, яких треба судити за ухиляння. Маленький, схожий на мавпочку капуцина вірменин з прізвищем (чомусь ніби у царського генерала) Мамонтов — затятий спекулянт і чле¬новредитель (навмисне носить чоботи без онуч, щоб до крові натерти ноги). Він тихий саботажник і антирадянщик, мріє купити все командування коньяком, що його от-от навезе папа, часто жвиндить про те, як у себе в Єревані катався власною волжаною і колупався у тридцятилітніх курвах. Біля нього осетин Жора Цакоєв. Він не курсант. Він прослужив уже понад рік на полігоні кухарем. Тут, у медпункті, ховаєть¬ся від солдатської феміди і нібито лікує ваду серця. Кажуть, ніби невдовзі загримить на два роки в дисбат, бо пару мі¬сяців тому чухнув з полігону, лишивши молодого бдіти над казанами з кашею, і, переодягнутий у цивільне, з підробле¬ним паспортом, був випадково затриманий в аеропорту Бо¬риспіль, звідки мав намір летіти до Ленінграда. У портфелі (культурнейшие люди!) мав усього лише кілограмчик анаші. Від зони його врятував сам командир дивізії, котрому дуже смакує карський шашлик у його злочинному виконанні. Але дисбату Цакоєву таки, здається, не минути. Третій лицар печальної веранди — то молдаванин Попа з опухлими баг¬ряними ногами. Сюди він прибіг після того, як у роті його застукали на крадіжці годинників і кишенькових грошей. Ноги послухали якось самі собою, а може, й від хвилюван¬ня — у кожному разі дуже вчасно.
А четвертий тут я, з ідеальною лисою головою й виразкою на правій руці, апатичний, мов крокодил. Я можу сидіти годи¬нами й ні про що не думати, втикаючи в одну й ту ж точку. Я завжди хочу спати і сон є моєю останньою радістю. Я раніше ніколи не був таким.
Повз нас гримотять відрами й баняками ще два кульгав- ці — бульбаш Астапенка, худезний, мов хорт, і ненажерливий, а другого я не знаю, але вигляд він має нічим не ліпший. Сьо¬годні їхня черга носити для лазарів парашку, тож зараз вони саме рушають по вечірню рибу. Дорога їм буде нескорою: оби¬два ледь переставляють калічні ноги в чорних медпунктів- ських капцях, що смердять формаліном. Отже, риба може поки що спокійно плавати. Вони доповзуть до кухні не раніше, ніж її буде впіймано, вбито і засмажено. Військовий злочинець Жора Цакоєв наказує їм принести найбільшу з рибин, а краще дві, для нього.
Черговий фельдшер — старший сержант Мурмило — лю¬бить перевіряти своїх пацієнтів коротким і збоку майже не¬помітним ударом під дих. Він високий і гарний, схожий на арґонавта. Його удари нищівні, після них залишається злама¬тися навпіл і впасти — єдино можлива для кожного шланга рятівна реакція. Мене він не чіпав жодного разу. Як і мавпеня Мамонтова — той купує його вірменськими сигаретами.
«Бстрє-є-є-є!» — пронизливо-огидним голосом Мурмило підганяє обидвох кульгавців, і вони смішним підстрибом, сцикливо
