ховаємо на горищі. «Я купила вина і яблук. У мене є магнітофон», — каже вона.
Потім я вимиваю з милом кабінети лікаря і начмеда. їх по¬винен би мити Жора Цакоєв, але він за правом старшого пе¬редоручив це мені. «Тобі польожено», — пояснює він. «Усе-таки краще, ніж на полігоні хуярити», — додає крихітка- вірменин.
Я згоден з ним, що краще. Говоріть собі що хочете. За лічені години я буду в цілком іншому світі. Моя коханка вже прибра¬ла квартиру і застелила стіл святковим обрусом. Ми маємо вино і яблука. Будемо слухати Еріка Клептона й Магавішну Оркестра.
І коли увесь медпункт самовіддано засинає, коли сержан- ти-медики й сержанти-пацієнти, досхочу нарізавшися в карти, також влягаються, я, переодягнутий і однорукий, підходжу до дзеркала. Вихудлий і голомозий, у завеликому одязі, що звисає мішком, я можу нагадувати хіба що збезірокеженого панка. Чи не взяти з собою в дорогу небезпечну бритву?
На веранді без задніх ніг хропе днювальний Астапенка, і його величезний борлак вібрує від суремного реву. Я пролізу крізь діру в паркані за клубом. Вартові туди майже не поти¬каються — воліють дрихнути неподалік у причепі. У задній кишені вельветових штанів — мій військовий квиток. Це на випадок, якщо вночі нападуть імперіалісти або китайці й поч¬неться війна.
Потім я йду нічним містечком, я знову самотній і майже щасливий. Тільки б не ота права рука! Моя голена голова є вінцем творіння. Я сміливий і зухвалий, мов Бельмондо. Мене чекає солодка винагорода. І вино, і чисті простирадла, і тіло жінки — легке, мов тростина, глибоке, мов колодязь. Чим я не Адам?
Я приходжу до неї десь близько першої. Вона вже навіть устигла занудьгувати в очікуванні. Але в нас усе ще попереду. У неї одна кімнатка і дворічна дівчинка, яку не слід будити. Тому вона увесь час вибачається і просить мене на кухню. Має¬мо обмаль часу, тому поспішаємо і п’ємо вино гранчаками. О шостій мені вже треба лежати на лазаретському ліжку. А краще о пів на шосту — так певніше. Нам не до яблук. Вми¬кати магнітофон теж немає сенсу — навіть якщо зовсім по- тихому. Та й як зовсім по-тихому слухати Міка Джеґґера? Мої пальці тремтять, і в мені на зміну Бельмондо прокидається якийсь навіжений молотобоєць, котрий часто і різко гупає зсередини. Це там, зліва, в мені щось ожило. Я заплутався в її одязі, волоссі, в її простирадлах (о королево, твоя мантія важ¬кау наче брила каменю, і в складках її заховано квіти всього королівства).
«Може, залізеш у ванну?» — пропонує вона. Думка про гарячу воду знову і вкотре робить мене щасливим.
Ми знову п’ємо, з кранів летить вода, я відставляю праву руку вбік, ми куримо, п’ємо і цілуємось. А потім плаче дити¬на, і вона щохвилини вибігає до неї в кімнату. Це сон, сон — плач дитини в кімнаті, і гаряча вода, що обійняла мене всьо¬го, і вино, що тече в мене крізь шийку важкої фаустпатронної пляшки. І до чого тут ця напіввідмерла рука, і голий череп, і шурування підлоги з милом? Я ж зовсім не такий, я найви¬щий цар і володар, цар вина і гарячих потоків, і блакитних кахлів. Я цар цієї жінки, що з яблуками прийшла до мене. Я голий і первісний, і смугастий халат летить з її плечей до¬долу і спадає до п’ят, відкривши мені істинну глибину і Вог¬кість. Це сон, сон.
І звідки мені знати про те, що о третій ранку в полку буде тривога? І всі роти стоятимуть на плаці в протигазах та хімкомплектах, і хтось казатиме, що то напали американ¬ці, а хтось інший відповість, що весь полк перекидають до Афгану. Я не можу знати й того, що медпункт також підні¬муть за тривогою і, вишикувавши на веранді своїх уродів, старший сержант Мурмило виявить мою відсутність, про що негайно, як і належиться, доповість черговому по частині. Той у свою чергу так само негайно доповість командирові, а командир накаже негайно розшукати мене, для чого в пер¬шу чергу зв’язатися з військовим комендантом залізничної станції...
