Але о шостій я сам повернуся до полку, всюди несучи на собі мільйон відбитків її теплих і солонуватих губів. Я забуду про обережність, і там, біля дірки в паркані за клубом, мене затримає ретельний вартовий-узбек, що ані слова не тямить російською. Я обізву його кутаком, але це мені не поможе. Тоді я дам йому змогу вбити мене, бо спробую драпонути.
Пізніше мене вестимуть через плац, перед усім полком, у цивільному мішкуватому одязі, з непокритою голеною го¬ловою.
Мій вчинок назовуть підривом бойової готовності. За два тижні мене відрахують з учебки як негідника, негідного висо¬кого звання «сержант Радянської армії», і перекинуть на гір¬ський полігон у Середній Азії. Вона не напише мені жодного листа.
Але зараз я нітрохи не здогадуюся про це. Я навіть нічого такого не передчуваю. Мене зовсім не лякає, майбутнє, бо воно прекрасне, наче в Адама, котрий прожив дев’ятсот шістдесят років. Ми тільки удвох, ми кружляємо над вежами й садами. Проженіть мене крізь лави і покарайте шпіцрутенами. Я не боюся далеких країн і виколотих очей. Я літатиму горами на бойовій машині і накрию все довкруги своїм нищівним вог¬нем. Я сам відрізатиму язики душманам і чіплятиму їх собі до пояса. І з рук моїх потече кров, коли я здійму їх до неба в жах¬ній погрозі.
Ми тільки удвох. Покарайте мене, якщо зможете.
Незначна пригода з демобілізованим
Коли сержанта Кошачого почали товкти в побутовій кім¬наті, про це вже знала вся казарма. Щиро кажучи, всі знали про це вже напередодні, адже Казах своїх намірів не прихову¬вав. «Завтра Кошачий іде додому. Завтра Кошачому прово¬ди», — і недобре шкірився.
Казах був справжній казах — вилицюватий, горластий, жеребцевидний. Крім нього, тілесних образ Кошачому за¬вдавали двоє «німців» — Шилейка і Василяускас, а також представник рідкісного народу уйгурів Толя Абаєв. Усі вони щойно, півтора місяця тому, стали кандидатам^ себто та¬кими, що прослужили половину строку. Тепер їм уже доз¬волялося відчути себе людьми: ходити з розстібнутим на комірці гачком (і навіть верхнім ґудзиком), вживати само¬гонку, курити в казармі (і навіть лежачи на койці), ушивати одяг, набивати підбори на чоботах, а найголовніше — захи¬щати себе і, в разі потреби, піднімати руку на старші при¬зови. їм уже суворо заборонялося прибирати в казармі, мити підлогу, прати чужі мундири. Хоча, з другого боку, їм ще не дозволялося змушувати салабонів і молодих прати на себе, носити з їдальні парашку і застеляти ліжка. Інакше кажучи, вони хоч і стали кастою, та все ж не в усьому привілейова¬ною. Тож далеко не в усьому могли зрівнятися з благодуш¬ними і лінивими дідами, чи тим більше з обережними і за-клопотаними дембелями. До того ж надто боліли недавні утиски й приниження, надто багато невитраченої злості про¬силося на волю з новоспечених кандидатів.
Того дня Кошачий саме повернувся зі штабу, де отримав усі документи, щоб їхати додому. Він голосно величав себе гражданською людиною. Про те, що його вирішено катрупити, навіть не здогадувався і був самотній у своєму невіданні. На¬передодні він востаннє сказав молодому почистити новенькі, відібрані свого часу в іншого молодого, черевики. Мабуть, ще почував себе при владі. І зовсім не сподівався, що Казах ви¬кличе його в побутову, де, відбиті в замурзаних дзеркалах, уже чекали світлоголові довгоносі «німці» та по-мавпячому ру- кастий нацмен Толя Абаєв. Одного з молодих вони заздалегідь поставили при дверях на шухері, і той, як усі молоді, зашуга¬ний та розгублений, внутрішньо заметався, не знаючи, як бути. Адже Кошачого він усе ще боявся не менше, ніж кандидатів. А може, й більше.
Коли Кошачого почали товкти, жоден дембель не прийшов йому на підмогу, не обстав за свій призов. Хоча всі вони знали, що діється в побутовій. Але то вже як закон: дембель — сци- кун, він не втручається в такі речі, бо ніколи не виключає мож¬ливості, що піде додому останнім. І його буде копати ногами вся казарма. Тож вони всі незворушно лежали
