горічерева на койках і щосили вдавали сліпоглухонімих.
А Кошачий навіть не писнув — лише приймав удари і, можливо, згадував перші місяці служби, коли на власній шкурі відчув усю глибину вислову без пістонів — як без пряників. У ті часи його молотили щодня, просто так, без причини, а часом і заслужено — коли пропускав шухер, спав на тумбочці або закурював у присутності старших. І от зараз, коли служба на¬завжди доходила свого кінця, його молотили знову.
Йому випало в армії нелегке дитинство. Легким воно вза¬галі не буває, а в нього було чорним. Досить сказати, що він був єдиний салабон на всю казарму і тому все валилося на нього, наче якась лавина з йобаних гір: нічні підмітання, без¬конечна тумбочка, обслуговування тридцяти з лишком дєду- шок — щоночі випрати п’яток-десяток хабе, підшити двадцять комірців, стояти на шухері, коли благодійники п’ють або гра¬ють у карти, щодня подавати в постіль найбільш припухлим з них сніданки, обіди, вечері, хліб з маслом, чай, кілька разів на тиждень вимити підлогу з милом плюс необмежена кіль¬кість дрібних і особливо принизливих доручень: збігай-но в караул, принеси-но цигарку, голку, люстерко, почухай-но спинку, розкажи-но віршика.
І як віддяка — ляпаси та стусани, а також складання іспитів на нічне водійство — з табуреткою в руках, наслідуючи гудін¬ня мотору, проповзати під койками з кінця в кінець казарми. А ще — чистка сортирів зубною щіткою або відшкрібання гівна ламкою мильницею як вінець земних радостей і насолод. Майбутній сержант усе це запам’ятовував, накопичував у собі злість і терпіння, напружував худі плечі і мріяв лише про те, як заїбе всіх молодих, щойно сам стане дідом.
Перший рік був чорним, у прямому розумінні: він забув, що значить умиватися, сидіти без діла, навіть розмовляти. Адже молодий, якщо він дозволяє собі першим заговорити до старшого, негайно дістає по зубах або у вухо чи на крайняк по печінці.
І це тривало цілий рік, навіть трохи довше, аж поки в час¬тину не прийшли чергові салабони, а Кошачий врешті пере¬йшов у недоторкані — кандидати. Саме тоді начальство кину¬ло йому дві лички і передало відділення шмаркачів, від яких ще тхнуло мамою, школою та призовною комісією. їхні лисі голови будили в ньому первісного звіра, вузькі очі Казаха й уйгура нагадували про найбільш завзятих кривдників-азіатів, а світлоголові й сумирно-тихі «німці» з їхнім нордичним спо¬коєм та показною незворушністю доводили його до сатаніння. Чому їм живеться легше, ніж у їхню пору жилося мені? Чому вони не плачуть, не стогнуть, не обсираються? Чому так рідко ходять з підбитими їдальниками?
Тож тепер, ембріоном скорчившись під усе щедрішими ударами своїх мстивих візаві на запльованій підлозі побуто¬вої, він, безумовно, згадував, як лише рік тому осінньою до¬рогою вів цих виблядків у караул і щохвилини кричав їм воздух або вспышка, щоразу змушуючи їх плюхатися в кала¬бані (так, він умів вибирати місця!), і як не давав їм спати, вимагаючи слово у слово завчити напам'ять російськомовні уставиу і як зимовими ночами ловив їх на постах — скоцюр- блених і заснулих — а тоді здавав на розправу черговому по частині.
Злості йому додавало й те, що салабони чомусь ніяк не хотіли його полюбити, жодних стокгольмських синдромів. Зате тяглися до молодшого сержанта Бойка, веселуна й дотеп¬ника, який перестріляв усіх собак на території — в ньому зав¬жди своєчасно прокидався азартний мисливець. Бойко вмів ніжно приголубити кожну тваринку (вони довірливо йшли до свого вбивці, приязно метляючи хвостами), а потім, прив'я¬завши її до дерева, зблизька розстріляти в голову. Найбільше сміху було, коли він повісив на стільці в караулці кота. І хоч салабонам від нього теж перепадало, вони якось по-своєму любили його — мабуть, за ті зоологічні вправи і простий жит¬тєрадісний норов.
А от Кошачий, завше похмурий і блідий, з гостро випну¬тим борлаком і батьком-інвалідом десь на Донбасі, жартува¬ти не вмів і не хотів. Пожартував якось лиш одного разу, коли вночі, нахлебтавшися самогонки, приповз із Михайлівки п’я¬ний і як ніколи спраглий розваг. Отож підняв переляканого Абаєва — того самого Толю, котрий зараз молотив його в побутовій всіма своїми мавпячими руками — і наказав спі¬вати уйгурську пісню про мисливця і ведмедя. Уйгурська піс¬ня видалась
