озираючись і панічно торохкаючи відрами, пуска¬ються у своє ходіння за три моря. Це справляє враження на медсестру Орисю. Вона, здається, захоплена ставним і мужнім арґонавтом. Вона молода і товарна. Кажуть, ніби Мурмило часто замикається з нею у фізкабінеті. Там є прохолодний, вкритий цератою тапчан.
Вона сама запропонувала перев’язати мені руку. І дійсно, бинт уже такий зашмульганий, що мені незручно. От вона його зніме — а звідти полізуть черви. У неї дуже уважні руки. У неї ще уважніший погляд. Білий халатик легкий і, якщо я ще здат¬ний вловлювати гарні запахи, духмяний. Він виграшно окрес¬лює тіло. Вона дуже близько, і ми самі у процедурній.
«Примкни двері», — каже вона, бо я дисципліновано зали¬шив їх напіввідчиненими. Старий бинт, мов сірий убитий птах, спадає під ноги. Моя виразка — моя болюча квітка. Добра фея не шкодує бальзаму — обережно і легко накладає шар мазі на мою руку. А потім обв’язує все це найчистішим на світі новим бинтом. Я врятований. Життя довге і прекрасне. Вона дуже близько від мене. Але хто, ні, не так — але що я для неї? Голий череп, салабон, виродок, дух? Я — почвара, я — чума, я — згус¬ток апатії й заціпенілості. Мою чоловічу силу випито разом з бромом, який нам доливають до чаю й компоту. Мою чоловічу гідність розплескано по підлозі, яку я одноруко шкребу на¬миленою щіткою. І старший сержант Мурмило може щомиті в'їхати мені під дих, а тоді переможно лягти з нею на тапчан у фізкабінеті.
Я часто бачу, як мило вони щебечуть удвох. їй двадцять три роки, а йому двадцять. Восени він вийде на дембель, а вона зустріне собі іншого фельдшера. У неї дитина від одного з та¬ких фельдшерів — про це знаємо навіть ми, черепи.
Дні тягнуться повільно, як тільки можуть тягтися в армії: сніданок з маслом, обід, вечеря. Ми просиджуємо дні на ве¬ранді. Очі злипаються, голова хилиться донизу, і якась непе¬реборна космічна дрімота сповиває всього тебе. Вона часом також чає поруч з нами на веранді. їй двадцять три роки, і вона супер.
Мою руку вона перев’язує дедалі частіше, навіть по кілька разів на день, однак лікування майже не дає наслідків. Рана встигла загноїтися, рука пухне просто на очах. Коли ми знову й знову залишаємось удвох і починаємо цілуватися, я чую себе одноруким і невмілим. Хоч вона й шепоче мені, що все о’кей. Про нас тут усі знають. Не знають, можливо, тільки того, на¬скільки далеко все зайшло.
«Твоя ласка, — питаю я, — це примха світської пані чи прос¬то чуйність до пацієнта?» — «Це любов», — каже вона. Ого!
Увечері я з милом і лізолом вишуровую весь другий по¬верх — однією лівою. Мені подобається бачити, як на руці набухають вени. Старший сержант стоїть наді мною, мов арґонавт-рабовласник: «Якщо поверх буде вимитий хуйово, завтра виписую тебе в роту. Досить уже шлангувати. Побі¬гаєш з усіма».
Він лякає мене полігоном і маршами, адже почався учбо¬вий період. У полку тепер щодня тривоги, мої одноротники бігають плацом з автоматами, протигазами і з торохкучими мішками за плечима. Офіцери ходять у польовій формі. Це так, нюи почалася війна.
У нас є кілька закамарків, куди ми залазимо, щоб цілува¬тися. Її часто шукають по всьому лазарету, і товстий начмед сердито виговорює їй. Він обіцяє з’ясувати, де це вона пропа¬дає цілими годинами. Він перебільшує: «цілими годинами» ми ніколи не цілуємося. Часом ми сходимося на горищі — там сутінки і теплий шар пилюки на дерев’яних балках. Коли її починають гукати, вона зривається і дріботить підборами по східцях, на ходу поправляючи халатик і зачіску. Мені хочеться порятувати її.
Якось вона приносить мені одяг, загорнутий у поліетиле¬новий пакет: теніска, старі вельветові штани і кеди. Вночі піс¬ля відбою я мушу до неї прийти. Вона живе зовсім близько, до шостої ранку я обов’язково повернуся. Одяг поки що
