йому довгою і не надто мелодійною, тож він трохи послухав і сказав: «Хренова пайош!» А тоді протягом півгодини навчав Абаєва стійко переносити удари в живіт і в груди, а також інші тяготы и лишения воинской службы. А вранці, коли черговий кусок побачив у казармі характерний розгардіяш і побитого Абаєва, доповів, відвертаючи вбік про- смерділий вчорашньою самогонкою рот, що це він, Абаєв, уночі вчинив колотнечу з Казахом, мовляв, апять чурбаны чегой-то не поделили. Обидва молоді змовчали, а потім перед полкачем підтвердили його слова, взявши провину на себе. їх покарали. Уйгур навіть не поїхав у відпустку, яку йому неза¬довго перед тим оголосили.
Сьогодні Казах і Абаєв повертали свої борги. І нордичні литовці, завжди такі увічливі, не відставали в завзятті від оби- двох монголоїдів. А Кошачий лежав побитим калачем на за¬пльованій підлозі, і недокурки липли йому до щік.
Цього дня він звільнявся в запас із лав Радянської армії. Готова парадка з усіма регаліями і новенька, щедро побриз¬кана трьома одеколонами шинель чекали в каптерці. «Дип¬ломат» був спакований. І черевики, старанно начищені ще вчора котримось із молодих, випромінювали рівномірний блиск котячих яєць.
Потім він довго і мовчки вмивався і випльовував якісь чер¬воні згустки. А кандидати, звершивши акт чоловічого право¬суддя, допивали в побутовій останні два літри самогонки. Розпашілий Казах, обійнявши Шилейку, співав щось по- своє¬му, Абаєв суворо і мовчки курив одну за одною, а Василяускас, довжина носа якого дорівнювала довжині двох сірникових коробок, періодично вискакував поблювати.
Двома годинами пізніше сержант Кошачий назавжди по¬кинув рідну частину. Його, відмінника й улюбленця началь¬ства, мали проводжати з оркестром, і музиканти вже вино¬сили на плац свою до болю в очах перечищену мідь і ноти «Слов’янки». Але він пішов так, що це радше нагадувало вте¬чу — нічого не сказавши і ні з ким не прощаючись. Що біль¬ше — він пішов не через капепе, а лісом — обережно і потай¬ки, наче зачумлений дезертир. Була пізня осінь, вітер зі сходу наганяв темні снігові хмари, і падолист голосно сичав під но¬гами. Кошачий дерся крізь найгустіші зарості, кривлячись від болю. Колючі гілки щосили цвьохкали по ньому, і від усього того хотілося вити.
Починалось нове життя — вільне й незалежне, як у кожної гражданської людини.
Королівські лови
Усі погоджуються з тим, що ця історія не варта й розмов про неї. Адже, якщо говорити прямо, то нічого й не сталося. Тільки одне нас досі цікавить: чи АЮ таки збирався поцілити в начальника штабу, чи, може, його карабін гахнув випадково (що нерідко траплялося з нашими ескаесами). І ще одне: про що вони там перемовлялися у блакитному світлі постового прожектора. І чи є в цьому який-небудь зв’язок із тим, що через два дні, всього тільки через два дні, АЮ пішов додому, найпершим серед наших дембелів.
Сам АЮ про це мовчить, а зараз уже він тим більше нічо¬го не розкаже, та й навряд чи хто-небудь із нас його ще зу¬стріне. Він розчинився навіки десь у своїй Москві. Щовечора годинами їде на роботу, а потім годинами вистоює при повно¬му параді між дзеркалами й колонами, бо така в нього робота. Якщо він її не змінив, хоч таку класну роботу змінювати ніяк не варто. Він худий і довготелесий, і скельця його круглих ста¬росвітських окулярів, як завжди, іронічно поблискують.
Це ми так собі гадаємо, а насправді воно все, може, й інак¬ше. Тобто АЮ все-таки змінив роботу і, скажімо, одружився. Або принаймні змінив окуляри.
Начальник штабу, чи, як ми його скоротили, Ен-Ша, звісно, взагалі ніколи про це не згадує. Він усе більше випиває і по¬ступово стає хроном. Караул тепер перевіряє зовсім рідко, та й без колишніх своїх штучок. Полюванням тішиться, як і рані¬ше, але вже чомусь не обставляє його з таким розмахом, як ко¬лись — навіть сурмача не бере. Тільки інструктор-
