— Ні, не згідний, — не так через впевненість, як через дух суперечливости відрізав я.
— Ти погодишся, коли я тобі нагадаю, що таке шизофренія. Це — просто роздвоєння свідомості. Скажи, коли був такий історичний час, аби українець не відчував своєї подвійности: польсько-української, австро-рутенської, російсько- малоросійської, американо-української, знову російсько-, але вже хохляцької?Коли було таке, аби неакту-альним був цей їхній білінґвізм? Скажи!
Що я міг йому, гадови безкомпромісному, відповісти?!
— Або ще скажи мені, Ігоре, чому за всіх режимів, які панували на Вкраїні, наличка "село" завжди вживалася на означення нижчого ґатунку? Не знаєш? Тоді я тобі скажу! Бо завжди українське село поставляло соціуму міцних, повних життєвих сил людей, які, як правило, йшли служити черговому окупаційному режиму, мало того, саме сільський український чинник цементував той режим. А позаяк такий вихідець з села першим ділом зрікався свого походження, то й заслуговував від зайшлого пана на цілком заслужене презирство. Але це ще не все, українське село давало ще й невелику частку так званих "свідомих українців", і ось вони й ставали першими жертвами тих перших вихідців з села, які, мавпуючи своїх "вищестоящих" панів, шипіли на цих "свідомих": "Село!"
— Якби лише шипіли, — піддався його настроєви я.
— Це не суттєво, чи вони їх відправляли в Сибір, чи розстрілювали, чи просто виганяли з праці. Суть саме у такій схемі: виповзти з села, наймитись на службу окупаційному режиму і щиро зневажати те саме "село". А тепер скажи мені, чи не є апріорі мертвою така нація?
— Не скажу, — буркнув я.
— Просто це нація, в якій Танатос суттєво переважає Ерос. Ні, я не можу сказати, що українець не любить сам процес, але навіть коли він творить з жінкою собі подібних, він більше думає про смерть, ніж про життя. Тобто він ніколи не забуває про контрацептиви, бо найбільше боїться стати батьком, а значить — взяти на себе відповідальність за інших, ним же зроблених людей. Але я не виню окремого обережного українця, бо нація, до якої він причетний, ніколи не мала вітця- диктатора. Такого собі авторитарного правителя, якого б любили-ненавиділи усі піддані. Саме любили-ненавиділи, як це в родині діти ставляться до батька. Відсутність такого батька й спонукає націю шукати легкої смерти, замість того, аби примножувати життєві сили. Тому й Леонтій Горохов, який не став ні диктатором, ні узурпатором, ні вітцем нашої нації, може бути найкращим символом Української книги мертвих!
— Гаразд, Грицю, — мені все важче і важче ставало слухати його теревені, може, тому, що це не було повною маячнею, — давай змінимо тему. Чи не снились тобі цієї ночі жінки-рослини?— Снились.
— Та ти що? Вони, може, на когось показали?
— Показали.
— На кого?
— На мене.
— Що?
— Так, до вечора, а може, вночі, або завтра я помру.
