тому всенароднообраним президентом, ці узурпатори Фьодор Ткаченков та Пйотр Мазєнінков мусять почуватись злодійкуватими самозванцями, навіть якщо вони за допомогою іноземних штиків підгребли під себе більшість території України, — твердили раз по раз штатні аґітпропівці з числа позбавлених крісел і кнопок народних депутатів.
Ми їхали у комфортному панцері, подарованому президенту Горохову прем'єр-міністром Сибірської Народної Республіки, з Вижниці у Чернівці сторожинецьким боком. Попереду і позаду президентського величезного панцерного лімузина повзли танкові колони, а по боках — джипи з крупнокаліберними кулеметами. Сам президент сидів на центральному диванчику авта в оточенні своєї особистої охорони, а мої спецняки — на передніх і задніх сидіннях. Ми з хорунжим Єрофантенком сиділи, тісно притиснувшись одне до одного плечима, з АКМами в руках і дивились у різні боки, що не заважало нам перемовлятись через електронний зв'язок. Підслухати нас не міг ніхто, бо пристрої були особисто мною закодованими, тому ми могли говорити все, що завгодно.
— По-моєму, Гороха ми не довеземо до Чернівців, — зловтішно процідив Єрофантенко.
— Чому? Ти думаєш, вони засідку влаштували? — не вийшов за рамки службового дискурсу я.
— Яку засідку?! Вони вже давно з того боку Прута, мені здається, що Горох зі страху помре, — пирхнув Єрофантенко.
Я дивився на леґітимного і конституційного президента України Леонтія Горохова і бачив, що цей немолодий уже чоловік з блискучою лисиною і ріденькими "козацькими" вусами справді в ненайкращій формі. Не можу сказати, що він деморалізований страхом, але й переможної ейфорії він не випромінював. Стомлений старий дідик. І це ним лякають дітей як лютим злим націоналістом мешканці індустріальних мегаполісів, це його ці інтернаціоналісти Ткаченков і Мазєнінков оголосили ворогом украінского народа номер один, це його наші закляті "брати" дражнять прізвиськом "хохолбаші"?! Щоправда, ми навзаєм називаємо їхнього Єрмолая Борискіна — "кацапбаші", але що з того? Їх "баші" має мільйони запопадливих підданих, які готові "з усмішкою" вмирати на черговій кавказькій війні заради дутого візантійського міфу, а наш — невелику, але професійну армію та купу втікачів з числа колишнього чиновництва і національно стурбованої інтеліґенції. "Баші"! Випадковий чоловік, який став компромісною постаттю в непримиренному протистоянні олігархічних груп. Ніхто не сподівався від нього якихось вольових зусиль та власної гри. Але в черговий раз обраний Сходом президент зробив традиційний дрейф на Захід. Ставши президентом, Леонтій Горохов поволі вивчив українську мову, відпустив "козацькі" вуса і навіть хотів було українізувати якось своє прізвище, але патріоти його відмовили, бо "Горох", "Горошенко" чи "Горохів" звучало ще смішніше, порадили взяти "Котигорошко", але цього вже сам Леонтій не схотів. Та не це головне, найстрашніше для тих, хто мав намір сукати з Горохова мотуззя, — те, що він всерйоз зібрався українізувати Україну. Що з того вийшло — відомо.
— Знаєш, Ігоре, — продовжував Єрофантенко, — дивлюсь я на нашого леґітимного ґаранта, і цікаві думки з'являються.
— Ще більшим патріотизмом проймаєшся, чи що?
— Ні, я про свою УКМ. Думаю собі, чи не варто розробити нову концепцію обкладинки, замість пентаграми з тризубом всередині помістити портрет Леонтія Горохова. Га, як ти вважаєш, Ігоре?
— Я не думав над цим, Григорію, але чому саме Леонтія? Адже в Україні були й гірші президенти.
— Та саме Горох є адекватним символом нації з від'ємною пасіонарністю.
— Ти знов за старе?!— А чому ні? Хіба ти не згідний з тим, що українці — це нація-шизофренік?
