Василь Кожелянко
УКРАЇНСЬКА КНИГА МЕРТВИХ
Любовна новела
--------------------------------------
— Палітурка, звичайно, буде чорною, — завів укотре уже своєї улюбленої Пісеньки мій заступник хорунжий Єрофантенко, — в центрі велика червоно-кривава пентаграма, а в ній уже наш коханий тризуб, жовтий, як чоло небіжчика, до того ж на тлі блакитно-анемічної плями, такої собі ляпки з рваними краями, і — назва, блідими, як той кінь в Апокаліпсисі, літерами: Українська книга мертвих!
— А автор? — спитав я його знічев'я.
— Що — автор? — здивувався хорунжий.
— Зазвичай, на обкладинці зверху вказується прізвище автора.
— А-а, ти про це, Ігоре, — засміявся хорунжий Григорій Єрофантенко, — заради естетичної довершености я пожертвую своїми авторськими амбіціями, хай ім'я автора стоїть десь в іншому місці, на форзаці чи що. У нашій справі головне — вдала палітурка, аби той, хто її побачить, відразу втямив: тут не жартують.
— А ти хіба не жартуєш? — спитав я Григорія і мимоволі впіймав себе на думці, що й справді не знаю, жартує мій бойовий товариш про свій намір написати і видати після війни "Українську книгу мертвих", чи має щодо цього цілком серйозний намір. З одного боку, веселий цинік і правовірний постмодерніст, колишній не обтяжений моральними принципами журналіст Григорій Єрофантенко навіть у цій страшній війні знаходив елементи гри, а з іншого — він побував у стані клінічної смерти, тобто на тому світі, і тепер у вільний час пише на мікрокомп'ютері свого автомата текст цієї самої Книги.
— Так, так! — фальшиво радіючи, вигукнув Григорій і, раптово посмутнішавши, додав:
— Але-е-е ні!
Хорунжий Єрофантенко залишався у своїй звичній ролі. Як його безпосередній начальник — командир сотні спеціяльного призначення — я мав би вживати якихось заходів до цього хронічного порушника дисципліни, хоча б за те, що він стер з комп'ютера свого АКМа (Автомат Калаченка мобільний) звукові записи з патріотичними промовами президента України Леонтія Горохова, а натомість завантажує вивільнену комп'ютерну пам'ять текстами своєї УКМ, так він по-панібратськи називає своє творіння — Українську книгу мертвих, але ж Григорій не лише мій приятель, а й фантастично хоробрий і дуже професійний вояк. Та й хто з солдатів Українського Війська не зітер зі свого автоматного комп'ютера це патріотичне лементування і не записав, хто що собі вподобав?! Хто — пісні Марти Сніжинки, сестер Ластів'яненко, Руслани, Івана Джонсона, хто — рок-груп "Чорний дирижабль", "Екстезі", "Нір-Ванна", "ВВ", "Мандри", а хто й концертні записи письменника-пофіґіста Леся Побарабанського. До того ж звуковий блок зовсім не впливав на основну роботу "бортового" комп'ютера цієї стрілецької зброї: отримавши дані про ціль, вирахувати траєкторію кулі та потужність вистрілу. Тому як міг я, командир сотні, заборонити своєму заступнику складати на особистому АКМі свою ж власну УКМ?!
Мій "бортовий" комп'ютер затьохкав соловейком, що означало прихід електронної пошти. Я нігтем натиснув клавішу і прочитав на моніторі сердите запитання полковника Щеневмерлого: "Чому не доповідаєте ситуацію, сотнику?" Я вже двома нігтями набив на клавіатурі: "Все за планом. Чекаємо, поки стемніє." І підписався: "Сотник Тризубич". Перестраховується пан полковник Щеневмерлий, кожну дрібничку хоче передбачити. Неперевершений аналітик-штабник, блискучий планувальник операцій, але страшенний зануда наш начальник відділу спецоперацій Ґенерального штабу Українського Війська, цей полковник Щеневмерлий.
