Скифію, в Трою, дивимось куди завгодно, лише не в майбутнє…
— А віра в так зване світле майбутнє?! — блискавично зреаґував я.
— Твоя правда, Ігоре, — погодився Григорій, — до "світлого майбутнього" українці мають такий же зворушливий пієтет, як і до "шляхетного минулого". Тоді скажу по-іншому: ми дивимось куди завгодно — в минуле, в майбутнє, лише не в теперішнє. Інші нації менше зважають на те, що минуло, і те, що ще не настало, зате мають непогане теперішнє. І світле, і шляхетне.
— Це ще не ознака культу некрофілії, — спробував полемізувати я.
— Це якраз та сама ознака! — Єрофантенко закурив ще одну цигарку. — Жити треба, а це означає відчувати себе ТУТ і ТЕПЕР, а що робимо ми? Складаємо список своїх поразок у минулому, і покладаємось на якогось доброго вуйка у майбутньому. Яка ще нація має такий шанований, виплаканий і виплеканий реєстр своїх військових невдач?! Поразки на річці Калці, під Берестечком, під Полтавою, під Крутами, під Базаром, під Бродами, вже недавно додались — на річці Десні та під Житомиром, і ось як закономірний наслідок цієї могильної філософії маємо тепер Україну у вигляді вузької смужки вздовж західного кордону з армією, притиснутою до Карпат. Крім того, ще й зазнала краху віра в "доброго вуйка" у майбутньому — НАТО, як бачиш, зайняло позицію зрадницького нейтралітету і терпляче очікує, поки українське питання вирішиться само по собі.
— Ну, це вже загальні речі, Грицю, — пирхнув я, — невже ці банальності й складатимуть твою УКМ?
— Без банальностей не обійдеться, — не образився Єрофантенко, — але на них треба вказати, як на причини того, що маємо. А маємо ми, як не крути, повільне, але неухильне вмирання нації. Тієї нації, яка ще й як слід не жила, радше жила якось невпевнено, боязко, з винуватим огляданням довкола і постійним обставлянням свого життєвого простору трупами. Бо що таке смерть? Це розпад того, що було людиною — на тіло, тобто труп, і, умовно кажучи, душу. Після цього акту людина перестає існувати і нема жодної підстави ототожнювати її з її ж трупом. Людини більше нема, а труп — це лише білкова матерія, що нетривалий час зберігає певну форму, а потім перетворюється в щось інше.
Що робить у випадках смерти людини мудра вітальна нація? Людину викреслює з числа живих, а труп кидає на сніданок орлам і вовкам.
Що робить у таких випадках українець? Він переносить своє ставлення до людини, якої вже нема, на її труп і вибудовує культ померлого. Малює портрети трупа, ставить пам'ятники трупу, розміщує профілі трупа на своїх грошах, говорить про трупа як про живого і т. д.
— Але ж пам'ять, пам'ять! — не втерпів я.
— Пам'ятати треба про живих! — відрізав Григорій. — Пам'ятати, чи твої діти здорові, чи старі батьки мають що їсти, чи твоя дружина спокійна, чи твій президент, зрештою, у безпеці, а не будувати ще один пам'ятник трупу, навіть якщо у ньому колись жила ґеніяльна людина. Ні, ми пам'ятники відкриваємо! Ворог відібрав у нас майже всю землю, а ми за своє. І знаєш, Ігоре, що прикметно? Що українці так залюблені у свою некрофілію, що найбільше встановлюють пам'ятники не просто трупам, а — трупам розчленованим: погруддя, бюсти, півтулуба, а ще краще — відрізану голову!
— По-моєму, Григорію, ти перебільшуєш, — я намагався бути об'єктивним.
— А наш коханий славень?! "Ще не вмерла…" Ще не вмерла, але вже доживає…
Важко мені було щось заперечити цьому в'їдливому Григорію, який, побувавши у стані клінічної смерти, уже нічого в
