більшість українців нудять світом, енерґетично мертві просто через брак життєвої сили. Багато хто вже народжується мертвим.
— Добре. Якщо так, то таким, за твоєю логікою, мабуть, набагато легше вмирати вже насправжки і, очевидно, більш комфортно мандрувати світом тіней.
— Якраз навпаки! — вигукнув Єрофантенко. — Бо той, хто не прожив повноцінно земне життя, випереджував події, вмирав ненасправді, а так собі, знічев'я, через млявість волі, той отримує у потойбіччі великі проблеми. Бо якщо він жив, як мертвий, то й вмирає, як мертвий.
— Щось ти, Грицю, у якийсь сюр вдався, — розгублено буркнув я.
— Ні, — швидко заперечив Єрофантенко, — жодного сюрреалізму, я хотів сказати, що коли цей безвольний українець живе, як мертвий, то коли приходить час вмерти по-справжньому, він робить це так само бездарно, як і жив. Знаєш, у чому найбільша біда українців? Не в тому, що вони, як писав класик минулого століття, погано одягаються, а в тому, що вони погано вмирають! Ти бачив, Ігоре, як вмирали твої бойові товариші?
— Таж бачив.
— Та й як?
— Справді негарно, — мусив зізнатись я.
…З гори, назву якої вже всі забули, бо називали її останніми роками здебільшого "висота 202", спускався високий худий чоловік у довгій білосніжно-білій одежі, підперезаний золотим поясом. Він мав довге волосся, коротку борідку, а очі — незрозуміло якого кольору. Він пройшов через наші позиції, не звертаючи уваги на вояків, що залягли в кущах, і попрямував до річки.
— Це він? — спитав я Григорія.
— Він.
— А він знає про твій епіграф до УКМ?
— Якби не знав, то не був би таким сумним.
— Мабуть, не цього він хотів.
— Авжеж ні, — сказав Єрофантенко…
— Хоча й вороги наші не краще вмирають, — продовжив попередню тему я.
— А вони хто?! — обеззброїв мене Григорій. — Але знаєш, що найсмішніше, Ігоре? — Він, очевидно, хотів прочитати мені всю свою ще ненаписану УКМ. — Що українці не лише живуть, як мертві, вони ще й завзято культивують свою некрофілію.
Я мусив мовчати.
— Вони, — продовжував Єрофантенко, — а справедливість вимагає казати "ми", обернуті в глибоке минуле — в Аратту, в
