— Як дерева, або радше — як буряки, — продовжував Єрофантенко, — тож коли хтось має померти, то вони всі хором починають пронизливо верещати і показують пальцями на кандидата в небіжчики. Ось на цих трьох і показали…
— Шкода, — зітхнув я.
— Пошкодуй живих, — посміхнувся Єрофантенко. — То що ти там питав? Як там?
— Та цікаво все-таки, — зніяковів я, — хоча, можеш і не відповідати, я прочитаю ЦЕ у твоїй УКМ … якщо доживу, звичайно, до її завершен-ня.
— Якщо ти думаєш, що я у своїй УКМ буду описувати замогильний вояж українця, за зразком Єгипетської чи Тибетської книги мертвих, то це не так, — сказав Єрофантенко. — УКМ — це книга про живих. Але ти запитав мене, який заглянув за межу, як там, то я тобі скажу таке: з того боку у кожного своє посмертне існування — все залежить від підготовки.
— Якої підготовки?
— Підготовки до смерти тут і народження там. Відомо всім, що кожен, хто народився, мусить померти, але мало хто знає, що кожен, хто помер, мусить народитися.
— Про це й твоя УКМ?
— Не лише, — пожвавився Єрофантенко, — адже мій твір — це не просто КМ, а УКМ, тобто не лише про смерть, а про смерть українця.
— Що, є якась різниця? — іронічно кинув я.
— Велика, — серйозно сказав Єрофантенко, — у питанні смерти українець має великі проблеми, бо дуже любить помирати ще за життя, себто фізично існувати, але вже з повним відчуттям смерти.
— Та що ти, Григорію, мелеш!? — хотів я обуритись, але Єрофантенко мене перебив:
— І ти, Ігоре — перший приклад такого стану!
— Я?
— А хто ще так послідовно шукає смерти на цій війні, як не ти?
Крити не було чим, я справді воював не так із патріотичного обов'язку, як шукав легкої смерти. Ну не можу я впоратися з цим важким коханням. Ніяк! Добре би ще воно було нещасним — можна було б якось боротись, але ж ні — любов наша з веснянкуватою Маргаритою була взаємною і дуже сильною, та нам треба було розлучитись, і тому я тепер хочу вмерти. Два роки я пхаюсь у найкривавіші бої, але ворожі кулі якось обминають мене, якщо не брати до уваги кількох легких поранень.
— Кажеш, я? — перепитав Григорія.
— Ти, — підтвердив Єрофантенко, — але ти ще ідейний живий мрець, бо ніби маєш якусь незбориму причину, а
