рвучкого гірського потічка сиділо нас сімнадцять в темнозелених одностроях, з легкою автоматичною зброєю в руках. Кінчаємо наш відпочинок, збираючись до дальшого маршу. Оподалік стоять в кущах стійкові, а побіч нас схилився над мапою командир Максим. Простудіювавши мапу й записки, командир встає й поясняє нам:
— Сьогодні, дев’ятого жовтня, чотирнадцять день нашого маршу чехословацькою територією. Досі пройшли ми кругло триста кілометрів і знаходимось тепер у підніжжя Карлової Гори. Це досить недогідне місце, бо навколо нас оббігає шлях, що перетинає нам маршрут. Його ми мусимо перейти сьогодні, бо після вчорашньої зустрічі з нами ворог знає, де ми задержались, і буде пробувати оточити нас. Треба виграти на часі. Отже, маршуємо! Збільшити віддаль один від одного і зберігати якнайбільшу обережність!
Заки розрухалися, йти важко. Ноги — наче колоди. Вже третій день не заходимо до сіл, бо там скрізь повно ворожого війська, і харчуємось як середньовічні монахи —¦ ягодами й водою.
Йдемо широкою поляною. Враз „шпіца” алярмує, щоб задержались. На кінці поляни скривається в кущах з десяток озброєних людей. Командир пильно розглядає їх у да- лековид. Так, це лише невелика ворожа групка. Підемо попри них, бо вони й так вже побачили нас; якщо зачеплять нас, то дамо собі з ними легко раду. Маршуємо далі й бачимо, що ворог втікає. Продираємось через перелісок, і перед нами шосе. Задержуємось і командир уважно студіює в далековид терен перед нами. Он по другій стороні шосе засівся, невміло скрившись в кущах, ворог. Його багато. Розстрільною заляг пін вздовж шосе, скерувавши дула своїх скорострілів в напрямі нашого лісу. Нараджуємось, що робити. Та враз долітають до нас голоси з- позад нас. Кожен миттю зрозумів, в чому справа: це, мабуть, ворог хоче „вичесати” нас з лісу й загнати на засідку вздовж шосе. Командир подає шепотом наказ:
— Скритись добре в кущах і держати зброю напоготові. Якщо ворог відкриє нас, прориватись в протилежну від шосе сторону!
,,На ліснпчівці”. — Із рейду по Словаччині, липень 1947 р.
Старшини відд к-ра Бурлаки (зліва): Буркун, Сагайдачний, Марко.
Лежимо з запертим віддихом і міцно стискаємо відбез- печену зброю. Ворог наближається скоро, поодинокі голоси зливаються з тріскотом зісохлої лісової рістні. Вже їх видно: йдуть трьома лавами прямо на нас. Та в віддалі кільканадцяти метрів перед нами перша лава несподівано роздвоюється, одні йдуть вправо, а другі вліво, обминаючи густе кущовиння, в якому ми скрилися. Друга й третя лава йдуть слідом першої. Ми, наче чудом, опиняємось невикриті позад них.
Як тільки вони зникли з наших очей, ми виповзаємо з ку- щовиння й швидко прокрадаємось навскоки, щоб добратись до шосе за кілька кілометрів від місця, де засів ворог.
Пройшли з годину лісом, і перед нами шосе. Задержались в ярку на короткий відпочинок. В долині чути гуркіт авт, що підвозять нові частини ворожого війська для підсилення засідки вздовж шосе. На ліс схиляється вечір- ний сумерк. Ще трошки підождемо і, як тільки стемніє, проскочимо шосе.
Та несподівано чуємо позад себе підозрілий тріск галуззя. За кілька метрів перед нами забовваніла в кущах постать ворожого вояка. Він іде просто на нас.
— Стій, руки вгору!
Він задержується, кидає зброю й підносить руки вгору. Та з-поза нього вихиляється друга постать і пускає в нас серію зі
