їдуїнками чекали на свою чергу. Кухарі швидко роздавали їжу. Скінчивши їсти, замаскували місця, де були вогні, і долучились до сотні.
З-за обрію висунулось велике жовте коло і своїми першими променями освітило безлюдні села. Незабаром золоте проміння продерлося і до нас крізь чатиння густих ялиць.
Командир Громенко.
Дехто з вояків відмовляв молитву, інші перевіряли зброю або заводили розмови. Панував святковий настрій.
Курінний капелян о. Кадило повільним кроком переходив оборонну лінію, спинявся коло стрільців і повідомляв, що сьогодні — перший день Зелених Свят. Звичайно церковні й національні свята ми урочисто святкували. Робили престіл, о. Кадило убирав священичі ризи і під спів нашого маленького хору відправляв Службу Божу. Сьогодні ж у нашому таборі настрій був хоч святочний, але сумний. Не приготовляли Престолу, і о. Кадило не в ризах, а в сірій шинелі обходив бойову лінію.
Десь біля 10-ої години ранку стежа повідомила, що краєм лісу, в напрямку села Ляхови пішла мала польсько- большевицька частина. О год. 10:30 прибігли задихані стрільці й сповістили, що від села Ляхови на наш табір розстрільною йдуть поляки.
На горбку, де ми кватирували, не можна було приймати бою. К-р Громенко дає наказ до контратаки. Швидкими скоками сотня відійшла на яких 200 метрів від нічного постою на рівнину. Треба було займати оборонні становища, бо вже було чути ворожі голоси.
Ворог вже близько, ми бачимо, як він підсувається чимраз ближче- Вже не більше як сто метрів від нас. Мені довелось бути на лівому крилі з роєм Лози, і на нас наступало вороже праве крило, на чолі з їхнім капітаном. Вимахуючи прутиком, він подавав команду і остерігав своїх стрільців. Але його вояки голосно розмовляли та сміялись, не припускаючи, що ще кілька кроків і багатьох з них зустріне смерть.
Вже зовсім близько. Може 70, може 50 метрів. У кожного повстанця вже дрижить палець на крісовому язичку. По нашій лінії тихо перейшов наказ: Брати на мушку, щадити амуніцію! Потім ще наказ: На свисток — вогонь!
І осьрозлягся свист і рівночасно затарохкотіли автомати й кулемети. Ворожа лінія скошена нашими кулями. Чуємо зойки та стогони ранених. Ті, що не впали, почали втікати. Але й їх зустріла доля їхніх товаришів. Переді мною, може за десять, метрів, лежить убитий польський капітан — в руці стиснув він рукоятку пістолі, а збоку на кашкеті блищить у нього герб „демократичної” Польщі.
Ранені просили: „Колєдзи, не забіяйцє!”, а інші кричали: „Боже, за цо я умєрам!” Звичайно, знаходячи на побо- євищі раненого ворожого вояка, ми давали йому першу
поміч і забирали на санітарний пункт. Тепер першої помочі дати не було часу, бо треба було чимскорше переходити в інший ліс.
У віддалі 5-7 метрів один від одного обережно подаємося вперед. З правої сторони доносяться голоси, — то друга польська частина поспішає на поміч своїм. Залишивши заднє забезпечення — одну чоту — тихо прямуємо вперед. Перед нами глибокий яр, а далі стрімка скеля. По лінії знову наказ: швидко добитися на вершок скелі і там
