Коли ми вийшли з бункра наверх, на нас війнуло холодною п’янкою свіжістю так, що на мить аж в голові закрутилося. Хвилю стоїмо непорушно, втягаючи глибоко в легені дорогоцінне свіже повітря. А тоді скидаємо черевики і, для певности, щоб не лишати коло буїнкру слідів, перемаршрвуємо зо два кілометри босо-ніж.
Заходимо в село Василівну. Господар, що до нього ми зайшли, ще не спав. Заговорили по-польськи. Він прийняв нас привітно, але коли ми згадали, що ми з УПА, відразу охолов. Ми похопились, що він вважав нас зразу за членів польської підпільної Армії Крайової, тому охоче поінформував нас, до кого ще в селі можна зайти за харчами. Довідавшись, що ми українці, перестав інформувати. Зам’явся також, коли ми пригадали йому, щоб дав свою частину харчів. Однак ми пояснили йому, що це контингент, який він мусить нам дати, і остерегли, щоб не виходив з хати, бо ми порозставляли скрізь свої стійки і він може непотрібно попасти під дула їхніх крісів. Це зробило на нього відповідне враження і він видав нам бажані харчі. Залишивши його, ми відвідали ще п’ятьох господарів, яких він нам був поручив, і з повними міхами відійшли з села. Коли ми були за яких два-три кілометри від села, до нас долетіли звідти відгуки стрілів. Значить, хтось із тих господарів таки заалярмував поліцію або свійсько і ворог прибув до села. Але, на наше щастя — запізно. Ми дійшли вже до лісу і спокійно мандрували знайомими стежками. „Увага, входимо до мечету!” — зажартував Вістун, коли ми зблизились на яких два кілометри до нашого бункра. — „Хто шанує Магомета, скидай черевики!”
Коли ми поскладали в бункрі рядочком чотири мішки, повні харчових припасів, Орлик з захоплення аж рота роз/- няв, а Сурмач вмить почув себе зовсім здоровим.
Почалось довге, томляче зимування в тісному бункрі під землею.
—- І чому то, — говорили ми нераз, — людина не може заснути на всю зиму, як медвідь?
Час дня і ночі мусіли ми завести у себе в бункрі навиворіт, як це було „на світі”: спали ми вдень, а „жили” вночі. Це тому, що вдень волочились по лісі ворожі стежі і тоді краще було спати, зберігаючи повну тишу, а вночі ворога в лісі ніколи не було і тоді можна було безпечно товктися по бункрі, полагоджуючи все, що потрібно. Стійку біля вічка та дижур в „кухні” тримали по черзі. Варили раз на добу зупу і картоплі, а раз їли хліб зі салом, попиваючи липовий чай. З триразової їди денно прийшлося зрезиґнувати відразу, бо цього вимагав наш скупий, хоч і поповнений, харчовий магазин. На кожного з нас припадало по літрі зупи з картоплями і по тридцять декаграмів сухарів та тридцять декаграмів сала денно. Наші шлунки зразу пробували бунтуватись проти такого надто монотонного меню, але ми зігнорували їхні протести, і вони му- сіли погодитися з вимогами нашого виїмкового положення.
В неділі і свята ми відчитували собі з молитовників Службу Божу.
Так застав нас св. Миколай. Встали ми вечером — а по нашому ранком — того дня і починаємо співати: „О, хто, хто Миколая любить”. Котрийсь із друзів кидає жартівливо заввагу, що цим разом св. Миколай не загостив до нас, бо не міг відшукати нас під землею. І в тому якраз моменті чуємо, як тарахнула наставлена нами на щура лапка.
— А таки не забув за нас св. Миколай! — каже Орлик.
Всі задоволено засміялися, бо ліквідація того впертого галапаса, що викрадав нам систематично наші харчі, була для нас вартіснішим дарунком, як повна торбина найсмачніших ласощів...
Прийшли Різдвяні Свята. Так хочеться дихнути свіжим повітрям! Як там виглядає „на світі”?... Рішаємось виглянути з нашої нори. На сам Свят-Вечір Вістун підійшов до вічка, зрушив цегли і відкрив нашу входову „браму”. З цікавістю заглядаємо надвір: чудовий, морозний вечір, снігу немає. Значить, — шибає в усіх нас одна думка, — можна б сьогодні вибратися на села за харчами!
Орлик погоджується. Перевіряємо зброю і вилазимо наверх. Іти сьогодні справді добре, бо снігу немає зовсім, а земля
