Одного дня спостерігаємо, що почала валитися стіна в криниці. Що робити? Виходити наверх за дошками не можна, бо сніг. Прийшлося витягти дошку зі стіни бункра і залатати нею стінку криниці. Після цього почав валитися потребник, і знову прийшлося потрібний дерев’яний матеріал в одному місці рвати, а в другому латати. Та Орлик потішає, що до весни вже зовсім близько і за два-три тижні ми зможемо вже вийти „на світ”.
21-го березня 1948 р. вилізли ми з бункра, щоб дихнути свіжим повітрям і подивитися, що діється в природі. Це був якраз календарний початок весни. Але весна не все тримається календаря, та й приходить не раптом. Та цього року вона його таки респектувала: сніг зник, в повітрі запахло весною. Глянули ми один на одного, як відбилися на нас ті шість місяців, проведених під землею. Глянули і злякались: кожен із нас став жовтий та худий, як виголоджений китаєць. А до того брудні, бо із-за слабого відпливу нашого каналу ми мусіли обмежити вживання води для миття.
Ми вийшли з бункра тим разом опівдні. Кругом було тихо і ми пробули наверху ціле пополуднє аж до пізньої ночі. Та зміна повітря виявилась зарізкою. Троє із нас захворіло від цього, відчули сильне ослаблення й усі інші. У голові в кожного закрутилося, ноги відмовляли послуху.
В бункрі пробули ми ще десять днів. Почався квітень. Ми стали тепер виходити наверх кожної ночі. Здоров’я покращало, повернулись сили й охота до нових мандрівок і нових зустрічей з ворогом. Побенкетувавши рештками харчових припасів, залишаємо наш бункер і відходимо до Угринівського лісу, визначеного збірним пунктом навесні для поодиноких груп, що зимували в бункрах в цих околицях.
В червні 1948 р. відбулася велика відправа всіх груп УПА північної частини Закерзоння. Обговорено нову ситуацію, видано нові доручення. Наш відділ одержав тоді наказ прорватись в американську зону Німеччини. Ми попрощались з друзями, що залишилися на рідній землі, і вирушили в новий рейд — поза ,,залізну завісу”.
Соколенко.
ОСТАННІЙ БІЙ НА РІДНІЙ ЗЕМЛІ
Гарний весняний день 1947 року, день Святого Духа, — залишиться в моїй пам’яті назавжди. Тоді наша сотня прощалась з прекрасними Карпатами і з українськими селами, з яких польські та російські большевики вигнали їхніх господарів. Села зосталися безлюдними. Тільки головними шляхами Лемківщини чути було гуркіт автомашин, що вивозили награбоваее майно наших селян-
Під охороною ночі повстанці вели розвідку, бо вже не було українського населення, яке допомагало їм, даючи потрібні відомості. Не легко було й роздобути харчі, бо ворог так щільно залляв ціле „Закерзоння”, що тяжко було діс* тавати харчі з підземних магазинів. Удень треба було постійно бути в бойовому поготівлі, бо кожної хвилини можна було сподіватись наскоку.
Наша сотня оперувала в районі „Холодного Яру”. Тому, що тут не було великих лісів, ми мусіли маневрувати, раз- у-раз змінюючи місця постою.
Теплого червневого вечора, з суботи на неділю, коло 200 вояків нашої сотні перемаршували з П’ятківського лісу під село Добрянку, Перемиського повіту, і закватирували на порослому деревами горбку. По дорозі, переходячи село Добрянку, стрільці роздобули трохи бараболі. А що в тому місці були підземні магазини з м’ясом, то приготовлялись дещо й зварити. У глибокому ярі кухарі знайшли відповідне місце, добре його замаскували і поробили з чатиння дахи, щоб дим не виходив угору, а розходився по лісі.
Почало заноситись на день. Службовий підстаршина повідомив, що обід, вечеря й снідання вже готові, щоб рої по черзі підходили до кухні. Решта сотні була в пого- тівлі. На горбку почався рух- Деякі стрільці ще спали, інші вже були готові і з
