замерзла так міцно, що від чобіт не залишається найменшого сліду. Ідемо до села, віддаленого від нашого бункра на сім кілометрів. Мороз тисне чимраз більше, та для нас такий прохід — невисказана насолода. Підходимо під село. В селі ще «різь світиться, а з другого кінця села долітають до нас звуки музики. Це — військо улаштувало собі забаву. Ну, нічого, село має два кінці, тож хай вони собі там в одному кінці села бавляться, а ми в другому кінці роздобудемо собі харчів!
Небо засіялось зорями. Дивимось на білі аж по самий чубок від морозного інею хати знайомого нам села і жаль стискає серце. Це ж було українське село. Колись в цей час гомоніли тут веселі колядки, гамірно бігала з вертепом дітвора. А сьогодні — тут будень чужого, ворожого нам села. Зайди господарять на нашій прадідній землі!...
Заходимо до одної хати, стукаємо, щоб відчинили. Господар виглянув і питається, хто ми такі. Відповідаємо, що польські жовніри. Він відчинив двері. Входимо до хати, а тоді кажемо йому по-українськи, що ми члени УПА і прийшли до нього по контингент. Який? Харчовий. Адже це українська земля і хата, в якій він живе, забрана насильно від українського селянина, то й обов’язаний він платити за те, що користується всім тим. Він пробує викручуватись від здачі нам харчів, мовляв — йому невільно давати нам, бо за це його заарештують, та страшить нас військом, що його повно оце в селі. Ми відповідаємо йому на те' що коли мова про арешт, то насамперед заарештуємо його ми за невиконання нашого доручення, а польське військо хай тоді шукає нас і його. Почувши таке, він злякався. Запровадив нас до комори й каже, щоб ми самі взяли собі, чого потребуємо. Беремо стільки, щоб було що нести одному, а тоді ще заходимо до п’ятьох сусідніх господарі® і забираємо контингент в них так, що кожен з нас повертається з відвідин з повним мішком. „Вертеп”, — як завважив котрийсь з друзів, — значить, вдався!
Коли ми задержались в ліску на відпочинок і оглянулись на село, побачили там світляні ракети на сполох. Звичайне явище, до якого ми привикли: котрийсь з господарів, в якого ми були, заалярмував польське військо. Але, як звичайно, — „трошки запізно”: для нас небезпека від цього, а їм користь — як від торішнього снігу.
Була вже північ, як ми добилися назад до нашої „підземної палати”. Входимо до бункру, вносячи на плечах замість дідуха — мішки, повні харчів. Зварили зупу та ще дещо й засіли до Святої Вечері. Командир Орлик привітав нас традиційним „Христос Рождається”, і ми затягнули стиха колядку „Бог Предвічний народився”.
Відсвяткували Різдво Христове в підземному бункрі, як майже дві тисячі літ тому перші християни в Римі у своїх підземних катакомбах!...
Так проходив нам день за днем. Нераз ми чули, як військо ходило по нашому бункрі. Ми потерпали, щоб не завважили часом наших вентиляторів, що виходили наверх під берізкою. Одного разу чуємо — заїхали санки і задержались на самому нашому бункрі. Ми позривались усі зі сну, озброїлись і ждемо, що буде далі. Чути, як кілька людей зіскочили з саней і стали рубати нашу березу.
В нас завертілись різні припущення: Попали на слід?... А може нічогісінько не припускають і тільки вибрали собі для чогось березу й, зрубавши її, від’їдуть собі? ... Але і в такому випадку: чи не впаде, часом, зрубана береза на самий наш бункер і від сильного потрясения не завалиться дах? ...
По „даху” нашого бункра товклися довго. Врешті чуємо запит в польській мові, чи все готове, і відповідь: „Так ест, пане поручніку!” Зрубану березу спустили вони додолу на протилежну сторону від нашого бункра, пильнуючи, видно, щоб вона, падаючи, не зачепила гілляками поручника, що сидів на санях на самому нашому бункрі. Забравши березу, вони від’їхали, не помітивши між корінням замаскованих отворів наших вентиляторів. Дякуємо Богові, що не випускає нас із своєї опіки, і йдемо докінчувати перерваний нам сон.
І знову проходять дні за днями, одноманітні, сірі і нудні.
