вірив нерушимо, що саме про Україну писали старозавітні пророки у своїх натхненних книгах.
Микола К. — „Месник”
У ці гарячі дні приїхав до мене з Медики друг Микола — золотоволосий юнак з синіми полтавськими очима. Тоді ще не мав він свого псевда „Месник” і не міг знати, що судила йому доля бути редактором упівського „Перця” і згинути на широкій галявині в карпатському лісі.
Микола не уявляв собі життя без віршів, і навіть тепер, ставши на порозі моєї комірчини, замість привітатись, задеклямував:
Вдарити й розбити ворогів!
Спало місто і не знало:
Скоро
Звідкись грізний гримне стріл...
Микола розповів, як то вчора вночі скинули біля Медики з літака совєтську парашутистку. Вона впала на тополю, недалеко крайньої хати, і тут її побачили вранці діти. — Знаєш відьмині гнізда? — казав Микола. —- Такі зелені й круглі; що ростуть на деревах. Ну, так труп тієї дівчини в зеленому „комбінезоні” виглядав з тополі, як відьмине гніздо...
Микола приїхав до мене прощатись -— з своєю сестрою Олею, яку пізніше знатимуть в УПА, як Марійка Степова, він мав наступного дня вирушати до лісу.
Увечері ми сиділи з ним на перемиському кладовищі і дивилися, як розжарений диск сонця поринав за чорними зазублинами далеких лісів. Микола знову читав мені, цим разом уже свої власні, вірші і вголос мріяв.
* *
*
За кілька днів після того я сидів у незнаному мені домі на торговій площі, чекаючи на фіру. Приходили якісь заклопотані люди з пакунками, щось пошепки говорили з гос-
лодарем. Тоді — конспіративно — відвертався я і, нудьгуючи, дивився у вікно на безлюдну площу — на купи сміття, розбиті скриньки і тьмяні калюжі... З головної міської вулиці долітали гуркіт німецьких автомашин і глухий гомін голосів.
А десь пополудні разом з другом Орланом3) виїжджав і я з Пе)ремишля. Весело бігли коні, фіра підстрибувала на вибоїнах Добромильської вулиці і в ногах у нас під соломою озивалися „фінки”.
Поминули молочарню, де не за страх, а за совість відробив я шість місяців. У широкому вікні промайнула якась постать. „Значить, не всі ще виїхали”. Довгими штахетами пропливло, похитуючись, кладовище, де прощалися ми з Миколою. В’їхали в лани перестиглої кукурудзи...
Ночували в Аксманичах, на широкому ліжку, під периною. На стіні над нами, оточений фотокартками господаревих
