свояків та своякинь у вишиваних сорочках і мунду- рах цісарського війська — висів друкований портретик худої і чорнявої людини з проникливим поглядом.
— Хто це? — запитав я господаря.
— А хіба пан не знають, хто то є? Та ж то Степан!
* *
*
День провели на селі. За стодолою закопали три скрині з книжками, журналами і купою циклостилевих друків. Стояли, обтираючи піт, і слухали, як дзумлять бджоли, чіпляючись за жовті шапки соняшників. По небі пливли, як шрапнельні розриви, білі хмаринки, а за пагорбами гупали гармати. Ось, здавалося б, зійти на цю гору — і вже тут вони б’ють...
Увечері в темному садку юрмилися хлопці й дівчата, вибираючись кудись в похід. Говорили тихо, курили, ховаючи жаринки цигарок в рукава. Коли вирушали, підходили прощатись. Тиснули руки...
Ми з другом Орланом поїхали в іншому напрямі. По наїждженій, м’якій дорозі заколисували нас коні. їхали нічним лісом, як у місячній казці. Орлан сидів боком до мене, а я любувався на нього —- молодого й гарного. Вітерець повівав його білявим чубом.
— Отут вештаються польські партизани! -— озвався він зненацька.
— А за горою Ковпак! — додав я.
— Ну, Ковпак уже далеко, а як на гестапівців наскочимо — буде зле, бо без бою не обійдеться...
Крутою, вузенькою і зарослою доріжкою спускалися з гори до села. Протупотіли дерев’яним містком і в’їхали в провулок. Спинилися коло воріт якоїсь хати, що світилася причілком у місячному сяйві.
Орлан постукав держалном батога у вікно.
— Слава Україні!
— Героям слава! — озвалося з темряви.
Рикнули ворота...
* *
*
Прокинувся я на стриху від гомону голосів і плескоту води. Навколо ходили, втиралися рушниками, обережно переступали через кожух, на якому я лежав, веселі хлопці. В кутку хтось розповідав щось дуже смішне — і чи то вибухи сміху, чи сонце, що продерлося раптом у вузьку щілину в даху — відігнали від мене сон.
Розплющив очі. І ось хлопців уже немає. Я сам-один. Тиша на стриху — і весь він заллятий сонцем, що запалило
