пожежею кожну соломинку. Здалеку долітає хор молодих голосів: „Боже, вислухай благання”...
Схиляючись під кроквами, підходить до мене Орлан:
— Друже, хлопці чекають!
*
За селянським довгим столом снідаємо: Орлан, господар хати, його маленький син, стара мати і я. Господиня розливає в склянки гаряче молоко — урочисто, повагом, як робила це, мабуть, ще її прапращурка, охоронниця домашнього вогнища.
Орлан простягає мені задрукований клаптик паперу:
— Ану, прочитайте!
Я читаю:
— „Товариші бійці, командир« й політробітники!
Ви вступаєте на землі Західньої України. Оскаженілі з безсилої люті буржуазні націоналісти, що продалися Гіт- лерові, будуть ширити серед вас брехні та провокації. Вони будуть брехати вам, що радянська влада знищила українську церкву і позасилала на північ усіх українських священиків. Вони будуть брехати, що радянська влада зорганізувала в 1933 році штучний голод і виморила ним мільйони українських селян. Вони будуть брехати, що селян насильно заганяли в колгоспи. Вони...” — і далі заклики до бійців та командирів не вірити буржуазним націоналістам і підписи: Нікіта Хрущов — голова Ради міністрів і Ко- ротченко — голова Верховного Совєту4).
Я здивовано дивлюся на Орлана.
— Але ж усе це правда! — кажу я. — Як же не вірити, коли весь український народ про це знає? Як вони можуть про це писати?
Орлан регочеться, закашлюється від сміху і розплескує молоко зі склянки.
—¦ А що, добре придумали? Оці летючки розкидають тепер наші хлопці на фронті! Це — наша власна продукція!
— Знаменито! — захоплююсь я, зрозумівши, в чому річ. — Бити большевиків їхньою ж зброєю!
—- І знаєш, — додає Орлан, — політруки бояться ці летючки нищити. Подивиться такий собі йолоп — підписи Хрущова і Коротченка...
* *
*
На стриху сусідньої хати вже готова авдиторія. Тридцять уважних хлопців-соколів із зошитами та олівцями чекають на
