зросла.
Родилась я таки в тому містечку Б., що лежить за 75 кілометрів від Львова. Батька мого шанували в містечку не тільки жиди- Була це надзвичайно чесна людина, що життя своє вела згідно з Божими заповідями, що любила своє, але шанувала й чуже. Не дивно було, що батько мій жив у приязних відносинах з місцевим гр.-кат. деканом, до якого часто заходив на дискусії про біблію Старого Заповіту. Донька того ж священика, Оля, була моєю най- щирішою товаришкою від першої кляси. Після закінчення народньої школи віддав мене батько до місцевої гімназії Рідної Школи, хоча була в місті теж польська державна Гімназія. Батько казав, що в українській школі я переноситиму менше пониження. Але він дуже помилився, вживаючи слова ,.менше”. За вісім років навчання в українській школі я не зазнала жадного пониження. Товаришки уважали мене рівнорядною товаришкою, ставилися до мене, як до українки- В гімназії вивчила я докладно літературну українську мову, пізнала велич духа української літератури. І так з часом я стала ненавидіти ворогів України і любити її приятелів. Дома виховували мене за старозаконним звичаєм. Говорили ми не діалектом, а чистою гебрайською мовою. Батьки змалку защіплювали в мене любов до Із- раїля, такої ж поневоленої батьківщини, як і Україна. І тоді, коли я вже почала вглиблюватися в нутро своєї душі, я побачила, що моє серце поділене на дві рівні частини. В одній горить любов до Ізраїля, в другій до України. Може комусь видається моє твердження абсурдом, мовляв, велика, могутня любов існує тільки одна. Але коли я аналізую себе ще раз сьогодні, коли вже є виключена якась хиткість, я можу сміло сказати, що обидві любови були і є однаково великі й однаково сильні!
В році 1935 я здала матуру і хотіла записатися у Львові на медичний факультет. Але моє подання відкинули разом з поданням 38-ми українців. Я була одинока жидівка, якої не прийняли. Тоді я записалася на філософію. Цього року виїхали до Палестини мої батьки, до яких я мала приїхати після закінчення студій. В червні 1939 р. закінчила я студії і одержала докторський титул. 28-го вересня мав відплисти до Палестини корабель, на який я мала зарезервований квиток. Але 1-го вересня вибухла війна і я не встигла виїхати зі Львова- Нові господарі — большевики спочатку ставилися до жидів прихильно. Я відразу одержала працю в середній школі, промовчавши, очевидно, моє соціяльне походження. Але не минуло року, як одного ранку з’явилися в моїй хаті міліціонери і звеліли збирати речі в дорогу. В яку дорогу? — спитала я спокійно, думаючи, що зайшла якась помилка. Я показала їм паспорт, усі потрібні довідки. Але все було даремно. Прийшов наказ вивозити жидів на Сибір та й годі- І тоді я почала збирати всі речі, одягнулася в найліпше вбрання і думала піддатися долі. Перед виходом я попросилась в туалету. Мені дозволено. Там ждав мене рятунок. Я жила в партері, вікно туалети виходило на подвір’я, я вискочила через вікно і перехідною брамою втекла на іншу вулицю. Ввесь час, аж до відходу большевиків, я переховувалась в моєї товаришки Олі, доньки священика з нашого містечка. Оля працювала в харчовому відділі бухгальтеркою і ледве змогла виживити нас двох. Вона ділилася зі мною останньою шкоринкою хліба, і була наче рідна сестра; вона ніколи не дала мені відчути того страху, який переживала із-за мене, наражуючи своє життя. Але і в неї, як і в мене, не було нікого. Мами на мала змалку- А батька вбили під час війни поляки — т. зв. легіон смерти, що складався з кримінальних злочинців і був висланий палити українські села та вбивати свідомих українців.
Коли вступили у Львів німці, я була мабуть одинокою жидівкою, що раділа їхньому приходові. Я думала, що вони створять Україну, а самі підуть проти большевиків. Але як я болюче розчарувалася! :Скоро моя радість перетворилася в жах. Те, що почали робити німці з жидами, а опісля з українцями, було ніщо інше, як тільки продовження большевицької жорстокости.
Жила я далі з Олею, працювала кравчинею в українських домах. Документи мала на прізвище українське, -обличчя моє не було підозріле, але нерви мої не видержували. Кожного дня я бачила великі колони жидів, що покірливо йшли на смерть в супроводі декількох поліцаїв. Мене брала лють за ту покірливість. Я затулювала рота, щоб не крикнути їм: „Киньтеся і вбийте тих кількох поліцаїв, вас переважаюча більшість, згинете і так, але як герої, а не як раби!” — Я часто розмовляла про те з Олею, вона казала мені, що жиди не здібні на геройські вчинки. Тоді я погоджувалася з нею.
Ох! Олю, щоб я могла оповісти тобі, як вміють по-ге- ройськи боротися і вмирати сини Ізраїля, але ти напевне сама те бачиш...
