Життя у Львові ставало небезпечне і для українців.
Упоравшись з жидами, німці почали арештувати українців. Тюрми заповнилися українською молоддю, інтелігенцією, а згодом і свідомими селянами. Часті розстріли, арешти і вивіз у Німеччину в концтабори були на денному порядку- Але українці не були покірливі, як жиди, за кров вони відплачували кров’ю, за смерть — смертю. Тоді вже доходили до мене вісті про УПА на Волині. З часом рух цей зріс і поширився по всій „звільненій” німцями Україні. Я догадувалася, що Оля теж має зв’язки з УПА, бо одного дня з’явилася в нашій хаті машинка, на якій Оля писала всякого роду пропаґандивніі речі. Часом Оля зіникала, все в суботу ввечорі і приїжджала в понеділок досвіта, часто заболочена і втомлена. До нас почали заходити незнайомі мені хлопці і дівчата. Вони довго пересиджували в кімнаті Олі, або приходили тільки за ліками, що їх Оля приносила з аптеки, де працювала лаборанткою. Дверник нашого дому був поляк. Він зауважив, що до нас заходить багато людей, і почав слідкувати за ними. Якось вибалакалася пе- реді мною його жінка, кажучи, що на нас мають сусіди око. Я розказала про те Олі, і тоді візити до нас дещо припинилися. Але ми були вже підозрілі. Я відчувала, що одного дня нас арештують (можливо була це психоза), нова хвиля нервового страху опанувала мене. Я рішила записатися на працю до Німеччини, мені здавалося, що там безпечніше. Про цей свій плян я розповіла Олі. Вона відраджувала мені їхати, та я настоювала, мотивуючи тим, що мені іншого виходу немає. Тоді вона запропонувала мені вступити в ряди Української Повстанської Армії- Пропозиція Олі видалась мені спасениям і я прийняла її з великою радістю. Вся моя істота була наелектризована ненавистю і жадобою помсти до ворога. А де ж найкраще могла я пом- ститися, як не там? Було це 7-го листопада 1943 р. •—- Як ти представила мене, Олю, як українку чи жидівку? — питала я, ідучи пільною доріжкою в сторону сіножатей біля лісу. — Будь спокійна, вони про тебе все знають і між ними можеш бути тим, чим ти є. Вони не ділять людей на раси, тільки на чесних і нечесних. — Я пішла з полегшею, слова Олі підбадьорили мене. І того дня стала я членом геройської УПА.
До липня 1944 р. переховувалися ми в лісистих околицях біля Львова. Там перейшла я 6-місячний, санітарний курс, який провадило двоє лікарів жидів і один українець- В нашій групі нарахувала я тоді 12 жидів, з цього 8 лікарів.
Коли в липні 1944 р. большевики знову повернулися на Західню Україну, я дістала наказ піти в містечко Р. і працювати в місцевій міліції. Вісім місяців працювала я, як секретарка начальника міліції. Начальник був жид, комуніст, завзятий партієць. Я удавала перед ним симпатичку комунізму- Вигадуючи різні історії про життя в „гетто”, я називала большевиків моїми визволителями тощо. Начальник симпатизував мені, навіть робив мені подружні пропозиції. Я удавала закохану, і йому здавалося, що відносини між мною і ним щирі, приязні. Тим часом я була у постійному зв’язку з повстанцями. Я інформувала їх про все важливе, що вдалося мені підхопити в міліції.
Але одного дня на умовленому місці зі зв’язковим мене застукав сам начальник. Він зв’язкового важко поранив і, думаючи, що вбив, залишив на місці, а мене повіз у тюрму. Тимчасом зв’язковий, очунявши, рештками сил доповз до своїх і розказав про арешт. Я сиділа в місцевій тюрмі, яку зроблено з колишніх касарень. Тюрма була заповнена переважно селянами, і то старшого віку. Вся молодь була в УПА. Протягом п’яти тижнів мене допитували 15 разів. Мене мучили і били. В мене на тілі досі знаки — наглядні свідки тих катувань. Я увесь час мовчала, ні словом не відзивалася і мене почали досліджувати якимсь жахливим апаратом, чи я часом не оніміла. Я не могла видержати болю і крикнула. Моєю одинокою відповіддю на всі допити були зойки і стогін. А все ж таки одного дня відбувся суд і там почула я ніби мої зізнання. Мене присудили на смерть, і цей вирок я прийняла з полегшею. Мене дали у камеру смертників. Нас було 24 в кімнатці, яка з трудом могла помістити 12 осіб. Між засудженими була 70-літіня бабуся і 12-літня дівчинка. Останню засудили за те, що пасла корову під лісом, ніби на те, щоб повстанцям доставляти молоко.
Кожній з засуджених приписували обвинувачення, яке було абсурдом. Коли погасили в коридорах світло, жінки рішили всю ніч провести на молитві, щоб гідно зустріти ранком смерть. Стара бабуся зняла з грудей чорний хрестик, на якому блищало срібне знам’я Розп’ятого Христа- Всі по черзі цілували хрест, а тоді почали шептати молитви. Я молилася з усіми щиро. Вправді релігія моїх батьків учить, що Христос не є Бог, тільки великий пророк, але цієї ночі я переконалася, що Христос — Єдиний Всемогучий Бог. Не знаю, скільки часу пройшло нам на молитві, як раптом почули ми стріли і метушню на коридорах- Стрілянина змагалася, ми не знали, що сталося, але якась надія вступила в наші серця. За деякий час двері
