„Несподіваний гість” вносить в одностайне повстанське життя, характеристичне безкомпромісовістю боротьби проти наїзника, новий момент. Питання, як оцінює боротьбу УПА та збройного підпілля в Україні українська політична еміграція, живо цікавило учасників тієї боротьби, але не становило для них ніколи якоїсь окремої проблеми, бо вони були завжди свято переконані в тому, що всі українці на чужині вміють належно оцінити їхню боротьбу й використати створений тією боротьбою морально-політичний капітал для української справи на міжнародному форумі. Тому, коли до рук українських повстанців попало припадково число видаваної в Західній Німеччині української газетки „Українські Вісті”, яка непристойно обпльовувала протибольшевицьку боротьбу ОУН-УПА-УГВР і тих, хто веде ту боротьбу, то їм важко було повірити, що таку газету видає не НКВД, але таки справді якийсь гурт українських політичних емігрантів. Українські повстанці, що вміли успішно відбивати всякі удари червоно-московського наїзника, мусіли знаходити в собі ще й окремий гарт духа, щоб не піддаватись моральним ударам з рук тих, від яких вони ждали щирої допомоги.
„Ой там під лісом”, ,,їх було сімнадцять” і „Я спізнився на один день” ілюструють ту жорстоку дійсність, в якій українським повстанцям приходиться вести свою боротьбу в обороні українського народу: дійсність, в якій безоглядний наїзник топче з глумом навіть шановані всіми культурними народами основні вимоги гуманітарности, мордуючи безжалісно важкоранених і хворих, лікарів і медсестер, і по-варварськи руйнуючи дощенту шпиталі, де лікувались українські повстанці.
„Загибіль ген. Свєрчевського” і „Присмирення Кузмини” документують, що українські повстанці, хоч чисельно і під оглядом технічного вивінування батато слабші від ворога, вміли таки завдавати ворогові дошкульних ударів. Ворог відчував на власній шкурі, що за його звірства супроти українського народу треба йому дорого платити, що за неповинну смерть українського селянина впаде на голову злочинця важка караюча рука українського повстанця. Такої кари не уникнув і сам польський міністер, колишній комуністичний „герой” Еспансжої війни Вальтер-Свєр- чевський, що прибув на Закерзоння для особистого керування військовими діями проти УПА з бутними перехвалка- ми, мовляв: за кілька днів не -стане в живих на Закерзонні ні одного українського повстанця. Українські повстанці гід- но привітали чванькуватого червоного генерала і в відповідь на польські перехвалки послали Варшаві свого гостинця — домовину з його трупом.
„До останнього набою,, і „Не скажу”, — два приклади безмежного завзяття та моральної видержливости, — засвідчують, що українські повстанці недарма виховувались на заповідях українського націоналіста: „Здобздеш Українську Державуі або згинеш у боротьбі за неї,, і „Ні погрози, ні тортури, ані смерть не зневолять тебе виявити тайну”. Поняття „капітуляція” стало для українського повстанця зовсім чужим: він б’ється до останнього набою, а в без- виглядному положенні воліє вмерти, аніж піддатись на ласку ворога.Очевидна річ, що умовини партизанської боротьби створюють часом ситуацію, в якій і український повстанець, — доведений пораненням до втрати притомносте, або й несподівано переможений в суматосі бою так, що не стало змоги врятуватись смертю, — попадає живим в руки ворога. Але й тоді він не дає себе залякати ні погрозами, ні варварськими тортурами садистів-катів, ні жахливою смертю в муках, і не пробує рятувати свого життя коштом зради місць постою частин УПА та організаційної сітки революційного підпілля. „Не скажу!” — це єдина відповідь катованого українського революціонера-повстан- ця, що нею він з погордою плює в лице кровожадного ката.
„Повстанський Свят-Вечір”, „Свят-Вечірня пригода” і „Великдень 1947” говорять про те, що навіть такі великі свята, як Свят-Вечір і Великдень, не обходяться повстанцеві без небезпек, боїв і крайнього напруження безупинного бойового поготівля. Та, разом з тим, ці три спомини інтересні принагідним засвідченням, — а та принагідність ще збільшує вартість такого свідчення, — як сильно прив’язані всі члени УПА та збройного підпілля до української релігійної традиції і до своєї віри взагалі. Це свідчення особливо інтересне для еміграції, серед якої особливого сорту „прогресивні націоналісти” ширять „крайові” „інформації” 'про те, нібито серед членства УПА й українського підпілля в Краю зобов’язує — релігійна індеферентність.
„З обіймів смерти”, „Щасливе число”, „Повстанцям і Бог помагає” та „Під її покровом” це кілька із безлічі дійсних випадків, коли щаслива втеча повстанця з обіймів смерти видається прямо чудом. Хто сам не переходив
