ніколи важких пригод, тому може здаватись все те мало правдоподібною вигадкою; але хто сам бував „на возі й під возом”, той знає, що життя більш вигадливе, аніж найбуйніша уява поетів та письменників, і різні пригоди, які, якщо б були тільки фрагментом повісти, скептичні критики вважали б надто неймовірними, в бурхливих моментах дійсного життя бувають звичайною пригодою.
„Малий Івась” зворушує своїм бажанням допомагати українським повстанцям і своєю рішучістю в проводженні своєї постанови, не зважаючи на дуже серйозні небезпеки, що чигають на нього у зв’язку з цим. Івась, без сумніву, не виїмок: таким є загал української дітвори там, в Україні, де і геройські борці за свободу, і грізні небезпеки зі сторони ворога не є лише змістом повістей чи поем, але хижою дійсністю, яка вже змалечку формує душу тієї дітвори.
Вигадливість, а разом з тим і безмежну відданість справі українського повстанця, який, навіть зв’ялений недугою, думає тільки над тим, як би то ще перед смертю допомогти своїм друзям-повстанцям, презентує читачеві цих споминів повстанець Орест, що з повною погордою до смерти, з власних спонук прочищує стежку від мін, щоб зробити своїм друзям безпечний прохід на кордоні „Через долину Смерти”.
Коротенький спогад про рейд УПА восени і зимою 1947-48 рр. „Від Сокалыцини до Східніх Прус” звертає увагу на те, що пропаґандивні рейди, залюбки практиковані в УПА, скеровувались не тільки на південь і захід, а й на північ та схід, і не тільки більшими збройними загонами, а й зовсім невеличкими відділами. Бо сама вже поява бійців УПА, незалежно від їх кількости, викликала затривоженая у ворога й піддержувала на дусі поневолюваних.
Спомин „На Закерзоінні зимою 1947-48” розкриває нам таємницю того, як це могли українські повстанці пробути щасливо важку зиму на руїнах і згарищах Закерзоння, серед виселених з українського населення сіл, в терені, де безупи- ну сновигали ворожі військові і поліційні стежі та засідки, шукаючи, мов гончі собаки, повстанчих слідів.
„Одинцем у підпіллю”, в чужому терені і серед чужого, ворожого оточення^ приходилось зв’язковому українського підпілля виставляти себе весь час на не менші небезпекщ аніж повстанцеві в одвертих боях.
Спомини ,»Ціінюю крови і життя” та „Один крок до свободи” змальовують нам труднощі і небезпеки рейду на захід і переходу через залізну завісу. А „Перші два дні за залізною завісою” дають читачеві цього спомину пізнати, яке враження зробила на рейдуючих членів УПА перша зустріч з нашою емігрантською дійсністю.
Чи участь у незвичайно важкій боротьбі УПА й ОУН беруть тільки мужчини? Ні, і ще раз ні1! „Зв’язкова Тетяна” такий же неустрашимий член українського революційного підпілля та УПА, як і її друзі-мужчини. Якої ж це відваги, якої холоднокровности і нерівоївої видержливости потрібно молодій дівчині, щоб, несучи в кишені важливу організаційну пошту, з виразом найбільшого спокою на обличчі проходити попри зграю насторожених агентів НКВД, „Смершу” і всіх польських та чеських філій мооковсько-большевиць- кого НКВД, прокрадатись поміж пазурі тих кровожадних звіїрів, проходити з підфальшованими пашпортами, або просто прокрадатись „на-зелено” через кордони! І скільки ж то таких зв’язкових ОУН і УПА, молодих українських дівчат, відомих тільки з псевда, загинуло, виконуючи відповідальні завдання, геройською смертю, не видавши нічого й на жорстоких допитах!
Особливе враження робить на кожного читача спомин молодої жидівської інтелігентки, д-ра Стеллі Кренцбах, „Живу ще завдяки УПА”. Який простий і невишуканий стиль цього спомину і яке сильне враження викликає він якраз своєю простотою, щирістю й безпосередністю! Молода жи- дівочка оповідає лише про свої власні переживання, подає тільки свої власні враження, вона нічого не пропагує, ні словом не заторкує суто політичних проблем. А однак, по прочитанні цієї коротенької щирої розповіді, в кожного читача мимоволі виринає питання: Яка ж це сила пориву і яка віра в
