справедливість своєї боротьби мусіла жевріти в душах членів УПА й українського революційного підпілля, коли вони, ніби нове об’явлення, зуміли полонити душу молодої інтелігентної жидівки, вихованої батьком-рабіном на чужій, а то й ворожій українству духовості жидівського талмуду.
Розповідь д-ра Стеллі Кренцбах про те, як ставились до неї та до її одновірців в критичних моментах члени УПА і й ОУН, це переконливе свідчення перед світом про те, що проголошений українськими націоналістами клич про рівність і братерськість усіх свободолюбних народів — „Свобода народам і людині!” —це не пропаґаедивна фраза, а окроплювана кров’ю українських націоналістів-револю- ціонерів істина, що мусить стати основою морального відродження людства й основою нового, справедливого ладу в світі.
А всі ці спомини дають, бодай частково, образ тієї революційно-збройної боротьби УПА і збройного підпілля, що вже в часі свого тривання створила героїчну традицію, на якій виховується там, на Рідних Землях, молоде покоління українського народу. Ця традиція революційно-збройної боротьби українського народу під прапорами УПА стає так частинкою духовости українського народу. А тому, якщо українська еміграція хоче зберігати духову єдність з українським народом на Рідних Землях, то мусить і сама сирий' мати до своєї духовости цю традицію, і своє молоде покоління виховувати на тій традиції, на якій виховується молоде покоління українського народу в Україні, — на традиції геройської боротьби УПА.
Цьому завданню повинні служити й видані на еміграції оці спомини колишніх бійців Української Повстанської Армії.
Д-р Петро Мірчук
В ЛАВАХ УПА НА ВОЛИНІ Большевики „визволяють” Західню Україну з неволі
Одного дня до села дійшла вістка, що зі сходу котиться червона армія, яка спішить визволяти Волинь від „панської неволі”.
Поховавши здобуту від поляків зброю, чекаємо> що буде далі. Минає один день, другий. Нарешті зі села Ку- пичів над’їздить зв’язковий: „Ідуть!”
А що це випало на саму неділю) люди, святочно повдягані, неспокійно зібрались біля кооперативи. Місцевий учитель, поляк бігав між зібраними, намовляючи, щоб нову владу привітали хлібом і сіллю, а дітвора щоб принесла квітів. Та часу не стало. Група вершників у сірих шинелях увігналась прямо поміж нас. Не було й часу привітати їх, бо вони, неначе на команду, ще здалека загукали: „Здраст- вуйтє!” Відказуємо просто: — „Добрий день”.
Найменший з вершників, зі закульбаченим і віспою переораним носом, зачіпливо питає: „А што у вас сєводня вихадной?” Одначе ніхто не розуміє. Люди знизують плечима і щось шепчуть між собою. „А кто ви такіє?” - падає вже гостріший запит. З гурту відповідає один господар: „Ми селяни, українці”. „А пачєму так харашо одєти, па- чєму нє работаете?” „Та ж сьогодні неділя”, — відізвався знову хтось з гурту. „Какая нєдєля?! Куркулі!! Разойдісь!” гримнув якийсь старший. Люди слово „разойдісь” зрозуміли і, приголомшені, з похиленими головами, почали поволі розходитись.
За цей час в село увійшов великий відділ війська. Закурені, погано одягнені. Переходячи через село, вони не розмовляють з населенням, не беруть ні їжі, ні води. Говорять російською і де-не-де українською мовами.
Господаря Сушка Гарасима, який мешкав у сусідстві кооперативи, командир посилає, щоб покликав крамаря. Крамар прийшов, відкрив двері, став за ляду. Командир, одначе, наказує йому йти по горілку, кажучи, що військо дуже помучене і мусить трохи відпочити.
