Крамар пішов і, доки повернувся з горілкою, у крамниці запанував чисто совєтський лад. Вояки докінчували розкрадати товари, залишаючи тільки трохи соли, нафту, цвяхи і збіжжя. Лише дехто жбурляв, бурмочи -невиразно якісь прокльони, по кілька забруднених, пом’ятих рублів. З щирою радістю кинулись на принесену горілку й за неї жбурнули теж кілька рублів.
Знадвору чути глумливі крики: „Кто купіл — вихаді!” А хоч в крамниці вже давно пусткою світили всі полиці, пильні „бойци” все ще нишпорили по закутках. Довго і мовчки чекав продавець, поки останній червоноармієць таки переконався, що тут вже більше нічого шукати. Були б ще довше ходили, якби продавець не поховав з ляди рублів.
Тим часом перемаршовували нові й нові колони війська, їхали авта, тягнувся відділ важких гармат. До кожної гармати було впряжено по четверо коней. Зупинились посеред села коло крамниці, щоб напоїти коні. Селяни несміливо підходять. Хочуть довідатись правди. Питають, чому коні такі марні, чому посторонки не з ременю, а з клоччя, чому шинелі не підрублені, чому... Один з солдатів відповів: „Ви 'хахли і не бачили ще добрих коней”. Навколо піднявся придушений сміх. Дехто з селян сердито плює і відходить. А за цей час „бойци” вправно деруть газети і курять грубі цигари з „січки”. Курять і пробують частувати господарів. Побачивши, одначе, здалеку командира, відходять набік.
Так минув день, другий. Військо перейшло на захід. Довідуємось, що по інших селах вітали червону армію промовами, квітами й навіть ставили перед селами вітальні брами. Але це діялось тільки там, де були місцеві комуністи.
Село наше зажурилось, бо кооператива світила пусткою. Не стало нафти, соли, сірників.
Нарід валками їде і йде до міста, щоб дещо виміняти. В містах до крамниць не добитись, скрізь повно черво- ноармійців, які в чергах чекають попід крамницями, купуючи все, що попаде.
З центру району, — з Турійська, — приїхав військовий старшина. Скликав віче. Пояснив, що треба вибрати „сельсовет”, тобто голову сільської ради і членів. На голову „сельсовета” треба вибрати пролетаря, такого, щоб був бідний з найбідніших, який би у дідича служив. В селі такого не було, тож військовий дістав якийсь папір і прочитав прізвище одного молодого хлопця з Вербиі- чанської колонії, який, поскільки його знали, був неписьменний, славився тим, що часто бив свого тата. За нього й проголосували. Яшка (так звали нововибраного голову) виліз на стілець і став вихвалятись перед людьми, як то він за Польщі працював в КПЗУ, як він ненавидів панів. Найшлись і члени „сельсовета”, яких Яшка викликував за прізвищами. Вони також вилазили на стілець і каліченою російською мовою пояснювали людям, що це таке соціалізм та лаяли панів і їхніх „підлизників-націоналістів”.
З цих людей створилась сільська рада, яка отримувала накази з району. Районові партійні керівники з українськими прізвищами були прислані з Москви або з центральних земель України. Тих, що працювали за Польщі при різних урядах, покликали до реєстрації. Кого подобалось — залишали працювати, а інших кудись забирали. Якщо хтось з працівників провинився, такого відразу судили і висилали „на примусові роботи”.
Сільський совет почав переписувати, скільки і якого хто має маєтку. Ці списки послали в район. Незадовго прийшов розподіл податків. Селяни почули нові назви: куркуль, середняк, бідняк. Господарі, які мали 25 гектарів, звались куркулями, від 5 гектарів середняками. А ті, що мали від 1 до 5 гектарів землі — бідняками. На куркулів наложили податки збіжжям, м’ясом, грішми. Коли селянин сплатив, зараз же накладали такий самий податок наново, мовляв, помилились. Якщо хтось не мав звідки виплатити, тоді приїздили з району з міліцією і все продавали — навіть чоботи з господаря. Або визначували суд, який, звичайно, засуджував „на білі ведмеді”.
Одної ночі приїхала міліція і арештувала молодих юнаків: Братюка Гриця, Омелянюка Олександра, Ткачука Михайла, — їх посадили на фіри і відвезли до міста Ковля.
