Родину Омелянюків і Ткачуків вивезли на Сибір. Населення села Туличова провожало ці родини в далеку дорогу. Підводи край села, коло кладовища, стали. Міліція і НКВД обступили арештованих. Чути плач. Нещасливі злазять з фірманок, клякають, підносять руки до неба.
Люди, що були свідками того, також поставали на коліна. Вигнанці брали земельку, зав’язували в хустини.
По інших селах діється те саме. Через село переїздять валки людей, яких транспортують на Сибір.
Людей почали ганяти на різні мітинги. Потворили „де- сятихатки”, — кожної хати господарі мусять кожного вечора по праці сходитись і слухати, як малописьменний агітатор роз’яснює, що таке совєтська конституція. На кожного господаря призначено, скільки він мусить заготовити в лісі дерева, скільки має вивезти з лісу на станцію лісного матеріалу, скільки він мусить відробити пішо і з кіньми шарварку при направі доріг.
Господар не має права без дозволу заколоти свиню. Шкіру зі свині обов’язково треба здати, бо зі свинячої шкіри виробляють взуття. Від корови була призначена норма молока для молочарні, не дивлячись на те, чи корова доїться, чи ні. Були пораховані кури, гуси, качки. Від
цього також треба здавати контингент в яйцях. Від кожного пня пасіки було призначено норму меду. У садах всі дерева були перераховані, і босєни здавано овочі.
Господареві Олексієві Антонюкові; який мав чотири десятини поля, гарну хату, клуню й хлів, хтось підкинув обрізану рушницю, його вислали в Казахстан, а жінка і троє маленьких діток залишились без даху над головою, бо будинки забрав активіст Яків Братюк. Проте, люди не дали загинути цій родині.
З району приїздили партійні урядники і закликали нарід писатись в колгосп. Ніхто не хотів про це й слуха„ти, але неохочих вивозили на Сибір і податками змушували писатись в колгосп. Колгоспник мусів писати заяву, підписував різні зобов’язання, здавав реманент, здавав обсіяне поле, а на необсіяне мусів дати збіжжя. Обіцяли, після збору хліба, за один трудодень дати по дев’ять кіло пшеїниці. В колгоспі не було ладу. Реманент нищився, все розкрадали. Кожний колгоспник мусів відробити стільки трудоднів, скільки йому назначали згори. На роботу закликав десятник, якого звали „бригадір”, — він відповідав за своїх і за виконання роботи. До роботи зобов’язані іти усі, крім дітей і старих. Багатодітна мати відносила дітей до „ясел”, де діти, зашмаркані, брудні, лазили в загороді і бавилися піском, а сама бігла до колгоспу.
У великім радгоспі (державнім господарстві) бувшого польського дідича, в селі Затурцях, працюємо в 1940 р. перед жнивами при будові приміщення для корів. Бригада „плотніков” має відбудувати стайню за пляном до визначеного терміну. Майже викінчений будинок на 300 корів ми розбирали три рази тому, що інженер находив в цім будинку якісь недокладності. У цім маєтку була гу- ральня) різні верстати, молочарня расової худоби тощо. Надійшли жнива, хліб косять комбайнами, звозять фір- манками і зсипають під велику шопу, що колись була возівнею. На четвертий день пішов дощ, який продовжувався три дні. Дах шопи був з гонтів з дірами, через які вода стікала на зерно. Зерно спарилось. Рятування тяг- лось цілий тиждень, прочищали великі площі, — перевозили на ці площі збіжжя і на сонці сушили. Недалеко був млин, зерно перемелювали на муку, але ніхто не міг розібрати, з якого зерна вона мелена.
В „столовці” радгоспу дістаємо на день три рази їсти. На снідання хліб і кава. Кожному відважують пайку. Хліб, — це зверху запечена шкіра, а всередині тісто. В залі крик, погрози. Завідувач утікає, а через пару хвилин приходить начальник радгоспу, провадяться доходження, кінчається тим, що завідувача зміняють, дають на його місце другого, а порослий хліб, як їли, так і далі мусіли їсти.
„Одноосібник” (було багато таких сіл, в яких не було колгоспів) здавав державі „хлібозаготівлю” відразу по жнивах. Мусів молотити і відвозити на зсипний пункт, де платили за цеінтнар пару рублів по державній ціні. А коли б навесні у цього
