господаря вийшов хліб і він хотів би купити в державнім зсипнім магазині якогось збіжжя, йому там не продадуть.
В селі Туличові є народня чотириклясова щкола. Учить дітей ще польський учитель. Йому до помочі прислали двох учителів з Великої України (вони в Харкові закінчили десятилітку). Молоді учителі не жонаті, комсомольці, хваляться своїм знанням. Був такий випадок: бригада по ремонту доріг ладить дорогу. Дядьки фірманками возять пісок й зсипають на купи. Дорожний бригадир перед вечором міряє, скільки кожний навіз піску, і записує до книжки. Вечером він пішов до учителів, щоб вирахували йому, бо він на „кубометрах не розуміє”, і щоб показали йому, як це робити, тобто вираховувати. Учителі обіцяють це зробити, на другий день кажуть бригадирові, що не мають часу. Один з них признається, що це є „ал- гебрическая задача” і що вирахувати він цього не може, бо забув „правило”.
В школі дітям кажуть, що Бога немає, священикові заборонено приходити до школи. Дітям пояснюють, що батьки дітей не мають права бити. Якщо кого батько чи мама наб’є, мають іти жалітись учителям. В клясі, замість образа, повісили портрети Сталіна і інших совєтських вождів. Учителі розпитують дітей, про що батьки говорять вдома, чи не нарікають на Совєтський Союз.
Церкви усюди оподатковані. Церква вважається підприємством, за яке треба платити податок. Проте на церкви понакладали особливо великі податки, з застереженням, що за незаплачення церкву замкнуть, або зроблять з неї шпихлір на збіжжя. Селяни намагались виплачувати такі податки, даючи останній гріш, щоб тільки церкви не зачинили. Багатьох священиків повивозили на Сибір. Часто просто приходили до церкви і виганяли священика. Селянам на мітингах агітатори пояснювали, що Бога немає, що релігія це ,,опіюм народу”. Неділі немає, а є тільки „виходной день”. В цей день, замість іти до церкви, ліпше піти до клюбу, де комсомольці уряджують різні реферати, де можна пограти в доміно, шахи, в карти, почитати газети тощо. У місті Володимирі при військових касарнях артилерійського полку була православна церква. Там тепер зробили клюб. На місці, де був вівтар, побудували сцену. .
Люди ходять обдерті, босі. Немає що купити і немає защо. В кооперативах на полицях можна побачити лише водку, махорку, сірники, олівці й зошити. Сіль привозять рідко, цукру зовсім немає. До кооперативи без черги зайти не вільно, — отож треба з вечора або від півночі приходити і ставати в чергу, хоч невідомо, чи щось дістанеш.
В містах те саме. Крамниці замкнені. Лише в одній кооперативній крамниці продають мило і сіль. Стаю ,,в очередь” . Поперед мене стоїть знайомий, оповідає про своє життя, — на тему, як він учора стояв в черзі по цукор. В оповідання я так був заслуханий, що не зауважив руху, аж доки мене щось вдарило по голові. Дивлюсь, а над моєю головою чобіт: це якийсь чоловік, діставши в кооперативі товар, мусить виходити з крамниці по людських головах, бо черга від дверей не поступиться і кроку назад. За милом стояв я в черзі до самого вечора.
Совєтські офіцери спроваджують свої родини зі сходу. В місті на кожнім кроці чуєш московську мову. Іде якась жінка, веде двоє малих дітей, збоку іде майор. Навпроти через вулицю переходить обдертий чоловік, який простягає до кожного руку. Дитина показує пальцем на жебрака і щебече: „Папа”, папа, відіш, в Польше тоже єсть колхознїкі”.
Як не старались большевики утаїти про те, як у них нарід „заможно” живе, — самі ж таки офіцери і солдати оповідали, що у них страшна нужда, а дехто говорив людям не писатись до колгоспів, бо буде біда.
З приходом „визволителів” один одному перестає довіряти, боячись, щоб не був „сексотом”, бо таких розвелось чимало. Дуже строго наказували населенню виявляти „ворогів народу”. Проте „ворогів” трудно було большевикам виявити. Волиняк чесний, відданий своїй батьківщині, радо приймав таких гостей. Для них усюди був притулок. Ці люди проходили у різних напрямках по зв’язку, — від села до села під охороною досвідчених людей.
Багато цих юнаків згинуло геройською смертю, але живими не здавались. Зимою 1940 року в Звинарськім лісі, Турійського району міліція і НКВД оточили недалеко села Осекрева лісничівку, з якої підпільник відстрілювався з автомата.
