Живим себе не дав узяти; — останній набій пустив собі в голову. Увірвавшись в лісничівку, червоні знайшли на підлозі попіл від спалених паперів і ще теплий труп героя. Цей труп положили на фіру і везли через села до району. На другій фірі, прикриті соломою, лежали постріляні НКВДисти.
На границі, понад річкою Буг, совєти будують укріплення. За сорок кілометрів від границі зганяють людей пішо і з кіньми до праці. Копають широкі і глибокі рови, цементують бункри, возять ліс, матеріал, пісок, залізо. Народу — як мурашні. Кожному дається норма, скільки чого зробити. Додому ніхто не має права вернутись без посвідки від керівника працею. До роботи на укріплення границі призначались не всі. „Неблагонадьожниє” мусіли бути завжди на очах місцевого активу. Будували рівнож летовища. Людям наказували косити зелене збіжжя, скопувати землю, яку фірманками перевозили в призначене місце. Населення, яке жило в смузі будови укріплень, було виселене. Ночувати треба було іти після роботи кілька кілометрів назад до якогось села, або спати в полі під корчем.
Час від часу бачимо, як з заходу надлітають високо літаки, чогось крутяться й пускають білий дим, який дрв- гим білим шнурком тягнеться по небі.
Німецько-большевицька війна
Одного гарного ранку почули ми гудіння літаків, далекі сильні вибухи в сторону Луцька, Володимира й Ковля. Незабаром) піднісши голову, можна було бачити великі з’єднання літаків, які летіли в напрямі на схід; на них вимальовані поламані хрести. Нарід зрозумів, що почалась війна. Не один з полегшею перехрестився. Що буде далі? Селяни скупчуються під повітками, хочуть від когось почути новину. Поспішаючи, вертаються люди з роботи на укріпленнях, оповідають, що вже війна. Недавно сюди прибуло багато війська, моторизованих частин, вихвалялись, що „будем біть врага на єво тєріторії” — раптом усе завертає і утікає. Вечорами приходять озброєні червоно- армійці, старшини, просять дати їм цивільний одяг. Зостав- ляють зброю, ідуть далі на схід. Актив села і голови сільрад утікають.
В Ковлі НКВД на в’язничному подвір’ї, пустивши в рух мотор вантажного авта, убиває в’язнів. З луцької в’язниці вдається декому спастися.
Один в’язень оповідав, що коли німецькі літаки збом- бардували Луцьк, по коридорах в’язниці почулись крики.
„Ми знали, що вже війна, що людям прийде воля, а нам усім буде смерть. Мене і моїх дванадцять друзів виганяють з камери, кажуть іти до виходу. Виходимо на в’язничне подвір’я. Навколо високий мур, починає світати, стелиться холодний туман. Прощаємось, бо знаємо, що нас чекає. На подвір’ї в’язнів щораз більше. Один з в’язнів підійшов до НКВДиста, впав на коліна, просить дарувати йому життя: „У мене двоє дітей, жінка”. Це не помагає. Кат вийняв наган і стрелив нещасного. Почали з автоматів стріляти і в нас. Крики, прокляття. Помалу приходжу до себе. Чую на собі якийсь тягар, нічого не розумію. Пробую рухати ногами. Не болять, тільки отерпли. Хочеться пити. Немає повітря. Тяжко дихати. На мені лежать мої постріляні друзі. Пробую підвестися. Це мені вдається... Побачив ясне сонечко, купу трупів, між якими я лежу. Щось сильно кольнуло в грудях — це рана. Трохи полежав. Чую крики, бачу, на подвір’я вибігає енкаведист, другий, третій — чоловік з десять. Усі озброєні, щось нараджуються. З муріу посипались стріли, посіпаки бігають по подвір’ю, як в клітці. Вийшов німець з автоматом, щось кричить. Енкаведистів німці роззброїли, поклали під муром і з автомата усіх постріляли.
Боюсь рухнутись. Лежу до вечора і, як стало смеркати, вилажу з-під трупів, тримаючись за стіну, хитаючись іду до в’язниці. Далі коридором до виходу, брама відчинена, я — на волі”.
По селах, містечках, містах організується самооборона проти банд, які вночі грабують людей. Село ожило, а ще більше ожило, коли від села до села пронеслась вістка про проголошення самостійної України. Ніхто не працює. Немаё- колгоспів, немає бригадирів. Святочно повбирані люди ідуть до маєтку, де був колгосп. Повідомлено, що будуть розбирати інвентар, коні, корови, свині, — усе здане до колгоспу. За два роки багато різного реманенту понищилось, проте, розбираючи
