чоловіком”, як у нас, у лісі, казали. Зайшов до нього, переспав кілька останніх годин ночі, а рано пішов до сестри.
В сестри переодягнувся «а „цивільного” та приховав зброю.
Було коло години 9:30 рано, як у хату вбіг задиханий 11-літній хлопець сусіда, який знав мене дуже добре. Переляканим голосом він ледве вимовив:
— Поляки! Лісовий, тікайте!
Я не знав, що почати. Поляки вже були близько. Щоб приймати з ними бій, їх було забагато. Мені самому всеод- но, та шкода стало сестри і маленької дитини. Треба було втікати надвір, а там воно якось буде. Я вибіг, але тікати було запізно.
Окружний провідник ОУН проф. д-р Зрив (Полтавець) серед старшин УПА сотень Бурлаки і Крилача.
На подвір’ї обскочили мене поляки на конях і закричали:
-— Стуй, ренце до ґури, мами єднеі'о бандеровца!
Обшукали мене, та, на моє щастя, я зброї коло себе не мав. Зв’язали ззаду руки й повели до майора- Майор запитав мене про ім’я і прізвище. Я подав, але ке своє дійсне. Тоді він сказав, що я мушу показати „бандеровскє магазини”. Я відповів, що про такі я не знаю. Тоді він спитав мене, чи знаю таке псевдо •— „Лісовий”. Це було якраз моє псевдо. Але я зробив байдужо-здивовану міну: „Ніколи не чув” — кажу. Відтак запитав мене той майор, чи не знаю такого чоловіка, — і подав моє правдиве прізвище. Я відповів, що знаю, але вже більше як три місяці не бачив того чоловіка. Майор сказав, що він вже більше як півроку шукає „теґо бандеровца”.
Потім приступив до мене ляйтенант — росіянин зі своєю лайкою: „Ну, ти, сукин син, окончил свою работу для
своей хахлацкой України, сейчас нада работать для рускаво народа! Что малчіш?” Я справді мовчав і чекав, що буде дальше. З наказу майора дали мені на плечі радіоапарат, що важив 18 клґ- та із зв’язаними руками повели селом. У селі люди пізнавали мене, але всі( побачивши, зникали.
Привели мене під хату сестри, самі пішли до середини і спитали сестру, чи вона знає ,,тего бандеровца”. Сестра сказала, що не знає. Тоді привели мене в хату й запитали, чи я знаю цю жінку. Я тоді не знав, що сказала сестра і відповів, що знаю. Я ще не скінчив, як один поляк вдарив сестру по плечах крісом. Сестра похитнулась, і маленька дитина впала їй із рук. Із страху й болю сестра не могла ні плакати, ні говорити, навіть тоді, коли грабували її хату.
Потім поляки привели мене до мого батька. Старенький, сивоволосий, 75-літній батько, побачивши мене, не сказав ні слова. Коли сержант запитав батька про сина, він відповів, що вже більше, як рік не бачив сина: „Він мені непотрібний, а вам, як потрібно, то шукайте собі”. На таку відповідь сержант вдарив батька в лице. Інші почали теж знущатися над стареньким, а їх у хаті було більше, як десятеро. Так хотілось закричати: „Я тут, — катуйте мене, залишіть невинного батька!” Та я знав, що це батькові не поможе, а, навпаки, тоді вони стали б' ще гірше катувати його за те, що не виявив їм мене. Тому я стояв непорушно', заціпивши зуби. В душі молився до Всевишнього, щоб дав сили видержати ці знущання.
