Коли батько впав непритомний, мене забрали з хати й повели на третє село — Горянки. Про втечу й думати було годі. Я мав зв’язані руки і тягар на плечах, а поляків була ціла сотня, що нею командував майор Міхальский. Це був польсько- большевицький „спецвідділ у боротьбі проти повстанців”.
Над вечір ми прибули до села Горянки і там поляки закватирувались. Мене передано під охорону одній групі вояків. Вони разом зі мною помістились в хаті знайомого мені господаря- Господарі, звичайно, до мене не признавалися. Увечері поляки дали мені повечеряти й сказали, щоб я приготовився до протоколу, бо все таки вони не знали, хто я такий. У кімінаті приготовили стіл. До ніг стола прикріпили шнури, щоб ними можна було прив’язати мені руки й ноги. Я лише подумав, що цей стіл я собі запам’ятаю цього вечора. Проте пізніше прийшло повідомлення від майора, що він не може бути вечором, бо дуже зайнятий і прийде аж ранком.
До хати нанесли соломи, розстелили на долівці, а мені сказали роздягнутися до білизни й покластися спати. Я виконав цей наказ й положився на долівку, що була вкрита соломою. Коло мене лежала моя охорона в мун- дурах і при зброї. Один із них сидів і тримав автомат наді мною, сказавши, що коли зроблю хоч один рух, він стрілятиме-
Я зробився слухняним, ще більше, як був перед тим; обдурюю свого вартового, що сплю. Зробив маленький рух, ніби спросоння, мій вартовий засвітив мені лямпкою в очі. Я захропів, вдаючи сонного. Та хіба можіна було мені спати, знаючи, що завтра рано йду на катування, муки й смерть?.. В голові роїлись думки, але, всеодно, нічого не залишилося тільки смерть. Я погодився з думкою, що треба вмерти, але хотів вмерти легшою смертю. Як вмерти, я вже обдумав: треба скочити у вікно, тоді мій вартовий потягне по мені автоматом. Надходили останні хвилини мого життя. А так хочеться жити! В душі попрощався з родиною, з друзями та проказав тихо молитву. В той час прийшла зміна вартового. Чую, як попередній вартовий положився на долівку разом із автоматом.
Я розкрив одно око. Бачу, новий вартовий лише з крісом. Блиснула думка: скорше на двір, а там життя або смерть. Я ще полежав з пів години. Чую, всі сплять. Бачу — мій вартовий тримає кріс наді мною. Вдаючи, що пробудився зі сну, я простягнувся, захарчав і попросив вартового, щоб дозволив мені вийти на двір полагодити потребу. Вартовий встав із крісла, засвітив лямпку, а тоді сказав мені вставати. Я встав. Він приложив мені кріс до плечей і вивів за поріг хати- При тому остеріг, що як тільки буду пробувати зробити крок, щоб утікати, він стріляє. На момент виходу з сіней я розчисляв. Вийшовши надвір, я наглим рухом скрився за одвірок. Вартовий вибіг за мною.
В цю ж хвилину я кинувся на нього, вибив йому з рук кріса, відокочив кілька метрів й побіг, не зважаючи на сильний мороз та великий сніг. Я був босий і тільки в підштанках та сорочці. Коли відбіг з двісті метрів, за мною посипались постріли з крісів і автоматів. Спалахнули освітлюючі ракети. В селі зчинився крик. Я зібрав останки сил та намагався якнайшвидше відбігти від села.
Коли постріли втихли, я присів на горбку під лісом; від села було з два кілометри. Я сам собі не вірив, чи це справді я живий, чи це тільки сон? Перехристився, глянув на ноги... але вже не відчував, чи маю ноги- Віддер від сорочки рукави, позавивав трохи ноги й пішов лісом в напрямку села Березниці, куди було 9 кілометрів.
В лісі прийшлося трохи блудити, та все таки я дійшов до села о 1-ій годині ранку. Зайшов до першої хати край села. Там мені дали одяг, черевики, шапку, я напився теплого молока й пішов до свого батька.
Прийшов під свою хату, прислухався й почув болючий стогін батька. В хату я не заходив. Постояв кілька хвилин і пішов до сестри.
Прийшов під її хату й застукав у вікно- На знайомий стукіт, вона відчинила двері й кинулась мені на шию, промовивши: „Ти живий!” В сестри я довго не задержувався, взяв пістолю, набої, попрощався й пішов до села Березки.
В селі Березці був наш маленький санітарний бункер, де лежав мій друг, Веселий. До бункру я прийшов біля 7 подини
