ранку. Щойно там розмерзлися мої ноги і я відчув страшний біль. Наступного дня приїхав до мене рай. провідник ОУН, Пугач. Я здав йому звіт, як попав до поляків і як від них утік.
Провідник похвалив мене за втечу, одначе зганив за мою необережність.
Пів зими я лежав в бункрі разом з другом Веселим. Він теж мав хвору ногу. Відморожені ноги я вилікував скоро. А коли зашумів ліс, запахло весною, я сидів знову на поляні разом з моїми друзями і чистив зброю, готуючись до боїв з ворогом.
К. Бурий
У ЗАСІДЦІ І В ОКРУЖЕНЦІ
Біля містечка Добромиля на Лемківщині пишається висока гора „Гербурт”, вкрита гарним шпильковим лісом. Ця гора має велике стратегічне значення, бо панує над всією околицею, даючи зі свого верха можливість обсервувати терен на яких тридцять кілометрів в кожну сторону. Тож не диво, що наша теренова боївка вибрала осінню 1944 р. якраз її для збудування нашої криївки — бункра. В ньому думали ми перебути зиму, а літом скриватись у ньому в випадку небезпеки.
З початком вересня приступили ми до будови. Ми сподівались, що бункер буде готов за два-три тижні, але грунт виявився такий твердий, що нам довелось витратити на збудування запланованого бункра повних шість тижнів мозольної праці. Та закінчивши нашу роботу, ми були вповні вдоволені нею. Бункер був знаменитий! Розміром був він на чотири метри довгий, чотири метри широкий, а два метри високий. В ньому примістили ми чотири триповерхові ліжка, дві лавки і столик до писання, а по кутах наш районовий архів, запасну зброю та амуніцію. Вхід до криївки був влаштований так майстерно, що й самі ми нераз не могли її відшукати. З криївки був випущений попри ялицю тоненький дріт і прив’язаний до її верха: ввійшовши зимою до бункра й закривши входове вічко, ми шарпали за цей дріт і в той спосіб потрясали вершком засніженої, звичайно, ялиці, а вона притрушувала нам рівномірно вхід так чудово, що всякий слід за нами зникав. Далі ми змайстрували два спеціальні столики, так, що їхні ніжки мали вигляд заячої лапки, і на цих двох столиках кожен із нас входив і виходив з бункра. Нераз большевиць- кі горлорізи переходили понад нашу криївку, шукаючи за „бандьорами”, а ми найспокійніше відпочивали собі під ними.
2-го лютого 1945 р. наш зв’язковий приніс спішне повідомлення від командира сотні УПА Бора, що був військовим зверхником нашої боївки, щоб ціла наша боївка прибула цього ж таки дня на годину 11-ту ранку на визначене в повідомленні місце. Негайно вибрались ми в дорогу, І, ХОЧ СНІ'Г був повшце колін, а мороз не дозволяв відкрити під час маршу рота, прибули на місце своєчасно. Тут ждали вже дві чоти сотні к-ра Бора (друга половина сотні перебувала в той час десь в іншому терені), — 85 вишколених і загартованих в боях бійців. К-р Бір пояснив нам, що він одержав певне і провірене повідомлення, що дорогою недалеко звідси переїжджатиме десь коло години 1-ої з Хирова до Старого Самбора весь большевицький адмініст- раційно-партійний актив округи. Ми, значить, повинні привітати їх тут гідно від Української Повстанської Армії.
Не гаючи часу, ми вибрались в дорогу. К-р Бір вибрав на засідку вимріяне для цього місце: ліс, що перетинає шосе Хирів-Старий Самбір. По обох бонах дороги в цьому місці високі і стрімкі береги, пориті на верхах стрілецькими ровами з минулої війни. В тих ровах засілись обидві чоти, а наша боївка, що складалася з 12 осіб, замкнула вихід дороги з лісу. Саму дорогу на цьому відтинку заміновано десятьма мінами; майстром в цьому ділі був недавній підстаршина Галицької Дивізії, а тепер стрілець УПА Борсук.
Півтори години пролежали ми на позиціях, вичікуючи гостей. Ноги чуть-чуть не позамерзали. О пів до другої почули ми врешті дзвінки саней та гуркіт моторів двох лімузин і одного тягарового авта. Ми підпустили ворога аж до середини дороги, де починалось заміноване поле. Тоді, на знак к-ра Бора, заграли враз наші крайні скоростріли по тилах ворога. Ворог рвонув
