і 2 боївки разом із сотенним Громенком, тихенько пішли дальше поміж польські села-
Минувши польські села, ми зупинились. Тут командир подав напрям і сказав маршувати тихо, розстрільною, доки не побачимо хат. Як появляться хати, тоді бігти на ворога, *щоб чимскорше вдертися в село, бо їх застава на полі обстріляє нас, а закритим тереном не можна підійти. Початок акції мав бути по півночі в 1-й годині; відступ — по вистріленні зеленої ракети. Тому, що доходила 1-ша година, ми почали тихцем підсуватися, а коли показались
хати, рушили бігом до наступу. Нас привітали густі й довгі кулеметні серії. Не зважаючи .на польський вогонь, ми вдерлися в село і тут розгорівся завзятий рукопашний бій. Кожний бив, як попало, стріляв, колов і молотив прикладом- Ми билися сміло, бо були певні, що ворога є шість з половиною сотень, як зранку донесла розвідка, а таку силу можна було подолати. Але перед вечором доїхало до них ще 900 горлорізів, і вони були певні, що встояться, добре окопані, з мінометами і артилерією. Бій був страшний, але ворог, заатакований бравурним наскоком наших повстанців з усіх сторін, не видержав і став тікати, куди хто міг, по пивницях, криївках, а найбільше на обороги в сіно, де й знаходив собі смерть, бо обороги займалися від куль і від горіючих хат. Ми їх також не щадили.
Повстанці довго воювали, чекаючи, коли командир дасть знак до відступу ракетою. Але даремно було ждати ракети: наш командир зараз на початку був ранений. Він ще з кілометр біг сам без допомоги, а пізніше впав непритомний. Бій тривав так довго, аж почала по нас стріляти польська артилерія із села Ростовка, при тому вбиваючи й своїх. Зараз побіч мене упав стрілець Дзвін, був ранений його односельчанин і побратим ст. Павук. Я теж дістав одну кулю, але вона мені не дуже пошкодила, бо перейшла тільки через підошву.
Під густим обстрілом артилерії ми відступили. На дорозі відступу побачили конаючого ст. Скакуна, що дістав серію в крижі- Вийшовши на гору, ми побачили за горами палаючу Бірчу, де господарили зі своїми відділами командири: Прут, Кармелюк, Бурлака і Ластівка.
На першому збірному пункті ми зустріли раненого сотенного Громенка. Він дуже мучився. Ранених було чимало, і ми мусіли негайно відступати в запілля, щоб дати їм поміч.
По дорозі ми зустрілись із сотнею к-ра Барона. Вона верталася сиротою, бо її сотенний був убитий.
Сотенного Барона повстанці дуже жалували. Він був добрим вояком і командиром. Чи знатиме хтось колись з яких околиць походив сотенний Барон і чи згадає хтось про нього як вояка УПА по його справжньому імені? Думаю, що ні, бо родом він буїв не з цих сторін та й добре ніхто його не знав; він прийшов у наш терен незадовго перед своєю смертю. А його родина, якщо він її мав, може й не знає, що він боровся в рядах УПА, бо він пішов з дому до дивізії „Галичина”.
По закінченні акції ми відступили в безпечне місце. Раненим перев’язано рани, і звідси ми рушили на збірний пункт. Туди прибув також курінь Прута, що привів з собою сімох полонених, між ними одного українця, який попав до польської армії, йдучи з Німеччини. Перед вечором усіх полонених розпущено. Нашу сотню перебрав у склад свого куреня курінний Прут, а командиром сотні став чот.Бар- тель. З цікавістю читали ми звідомлення про наш наскок на Кузмину, подане в польській пресі. Поляки признались до 75 вбитих. Ранених польських розбишак возили цілий день вантажні1 авта до Перемишля. Скільки їх було, не знати, бо сторонніх в те місце не допускали.
Сміливий і вдалий наскок УПА на Кузмину, гніздо і твердиню польських розбишак, та зліквідуваніня понад сто тих горлорізів (багато важко ранених поляків померло опісля в лікарні) на очах кільканадцяти сотень їхніх компаньйонів, що теж наїлись страху за своє власне життя, — було доброю научкою для поляків. Примара гідної відплати бійцями УПА за злочини супроти українського цивільного населення нависла над кожним з них і помітно присмирила їхню жадобу грабежі, мордів і пожарів. Як палка звірячого наглядача присмирює кровожадного драпіжника.
