Дощами пристрасті їх миють, Вони оживлюються, спіють — І подих зрошує живий І цвіт, і овоч золотий. Та в віці пізньому, безплоднім, На повороті наших літ Любов кладе мертвотний слід: Так осінь повівом холодним В болото обертає луг І оголяє ліс навкруг.
XXX
Шкода й казати: наш Євгеній Татьяну любить, як дитя; В тривозі й ревності шаленій Він їй присвячує життя. Забувши розум, він щоранку Вбігає до скляного ґанку, Іде під накриттям склепінь; За нею всюди він, як тінь; Щасливий він, коли пухнатий Боа накине на плече, Руки діткнеться гаряче, Хустинку встигне їй подати Чи владним порухом очей Розсуне пишний полк ліврей.
XXXI
Вона його не помічає, Хоч би розпався він у прах. Спокійно вдома зустрічає, Слів зо три скаже у гостях, Уклоном часом тільки стріне, Не поговорить і хвилини: Кокетства в ній нема й сліда — Так вищий світ заповіда. Онєгін бліднуть починає,— Їй чи не видно, чи не жаль; Уже йому тяжка печаль, Либонь, сухоти навіває. Всі шлють його до лікарів, А ті — на води з цих країв.
XXXII
А він не їде; він зарані Ладен до прадідів писать, Що буде скоро; а Татьяні Хоч би там що (така їх стать); А він упертий, не здається, Іще надія в серці б'ється; Хоча недужий він, рука Перо за дужих двох стиска, Любовне пишучи визнання. Хоч у листах не без причин Користі мало бачив він, Та, видно, стерпіти страждання Євгеній більше сил не мав. От що княгині він писав.
Лист Онєгіна до Татьяни
Я знаю все: образить вас Моя печальна таємниця. Яким презирством загориться Ваш погляд, гордий повсякчас! Чого я хочу? І для чого Відкрию душу вам свою? Для сміху, може, ще й лихого, Я тільки привід подаю!
Випадком вас колись зустрівши, В вас іскру ніжності вловивши, Я їй повірити не смів: Не дав зростати звичці любій; Свою набридлу волю в шлюбі Я втратити не захотів. Іще одно нас розлучило... Нещасна жертва, Ленський впав... І все, що серце полюбило, Від серця геть я відірвав; Чужий усім, на самотині Я думав: воля й супокій Замінять щастя. Боже мій! Як помиливсь, як мучусь нині!
Ні, бачити щохвилі вас, Ходити вслід, як тінь незрима, Ваш усміх, погляд повсякчас Ловить жадібними очима, Ваш голос чути, розуміть Усю довершеність безкраю, У муках перед вами мліть, Блідніти й гаснуть... о мій раю!
Та не для мене це: щомить Слідкую марно я за вами; Життя іде, життя летить, А я розтрачую без тями Від долі визначені дні. Вони вже й так тяжкі мені. Я знаю: довго не страждати, Земна кінчиться путь моя, Та мушу вранці певність мати, Що вас удень зустріну я...
Боюсь: в мольбі моїй смиренній Побачить ваш суворий зір Підступні хитрощі мерзенні — І чую гнівний ваш докір. Коли б ви знали, як жахливо Таїти пристрасну любов, Палать — і розумом гнівливо Бентежну гамувати кров; Хотіть коліна вам обняти І, припадаючи до ніг, Мольби, признання виливати, Все, все, що висловити б міг,— А навіч холодом жорстоким І мову, й погляд повивать, Спокійно з вами розмовлять, Дивитися веселим оком!..
Та годі вже: з собою сам Не встою більше в боротьбі я; Нехай мана — моя надія, Та віддаюсь на волю вам.
