ХLVІ
Весь пишний цвіт моєї долі, Життя гучного марний грім, Мій успіх у високім колі, Багаті учти, модний дім,— Що в них? Віддать могла б я радо Нікчемну розкіш маскараду, Увесь цей блиск, і шум, і чад За кілька книг, за дикий сад, За тишу закутка сільського, За ті місця, де стріла вас Я в юності своєї час, За цвинтар, де піднісся вбого Дубовий хрест між верховіть: Моя там няня бідна спить...
ХLVII
А щастя видилось безмежне Так близько!.. Та любов моя Розбилася. Необережний Зробила, може, вчинок я: Мене в тужливому риданні Благала мати; бідній Тані Були однакі всі шляхи. Я вийшла заміж. Без пихи Я вас прошу мене лишити. Я знаю: в вашім серці єсть І гордість, і справдешня честь. Я вас люблю (пощо таїти?), Та з ким я стала до вінця — Зостанусь вірна до кінця».
ХLVIII
Вона пішла. Євгеній хмурний Стоїть, немов ударив грім; Якої муки порив бурний Він в серці відчува своїм! Та враз остроги задзвеніли, І в час, Онєгіну немилий, Татьяни чоловік ввійшов. Тепер, читачу любий, знов З моїм героєм розлучімось Надовго... ба й навік... із ним Доволі ми шляхом одним Бродили в світі. Обіймімось, На берег вийшовши. Ура! Давно (чи правда ж бо?) пора!
ХLIХ
Хоч друг, хоч ворог ти, читачу, Та приязно розстатись нам Я зовсім перепон не бачу. Прощай. Хоч би з яким чуттям Шукав у строфах цих недбалих Ти шуму років одбуялих, А чи спочинку від трудів, Малюнків жвавих, гострих слів, Чи лиш помилок граматичних — Дай боже, щоб у книзі цій Для втіхи любої, для мрій, Для серця, для боїв критичних Ти хоч би крихту міг найти. Прощай. Прийшли ми до мети.
L
Прощай, мій вірний ідеале, І ти, супутнику чудний, І ти прощай, натхнення стале Труда малого. Чар живий, Поету щастя принесли ви: Забув я з вами світ бурхливий, До милих серцем говорив. Багато проминуло днів, Відколи молода Татьяна І мій герой у тьмянім сні Враз появилися мені,— І вільноплинного романа Іще не ясно бачив даль Я крізь магічний свій кришталь.
LІ
А ті, кому я вечорами Початок повісті читав,— Одних нема, а ті не з нами, Як Саді те давно сказав. Без них портрет дорисував я З Онєгіна. А та, що взяв я Татьяні молодій за взір... О, скільки втрат було з тих пір! Блажен, хто міг лишити рано Бенке?ти юності, до дна Її не випивши вина, Хто не скінчив її романа І враз умів розстаться з ним, Як я з Онєгіним моїм.
