XXXIX
Дні мчались; голубливим летом Тепло лилося крізь етер; І не зробився він поетом, Не збожеволів, не помер. Весна живить його; уперше, Покої замкнені відперши, Де зимував він, як бабак, Зрадівши з весняних ознак, Він ранком ясним виїжджає Прудкими кіньми на Неву. Кору стемнілу льодову Золотить сонце; струмінь грав Із-під забруднених снігів. Куди ж бо їхати велів
XL
Онєгін мій? Це діло знане, Ви угадали; справді так: До неї знову, до Татьяни, Наш непоправний мчить дивак. Ввіходить, на мерця похожий. Немає ні душі в прихожій. Він далі, двері відчинив Одні і другі. Що ж уздрів, Що сильно так його вражає? Княгиня перед ним одна, Сидить неприбрана, сумна, Листа задумано читає, І по лицю її стіка Гарячих, тихих сліз ріка.
XLI
Хто б сліз її на самотині В цю бистру мить не розгадав! Хто б Тані бідної в княгині, Смутної Тані не пізнав! Німий од каяття й тривоги, Упав Онєгін їй у ноги; Вона здригнулась і мовчить. І на Онєгіна зорить Без дивування і без гніву. Його пригаслий, тьмяний зір, Благання і німий докір Вона збагнула. Просту діву, Із серцем, повним давніх мрій, Скорбота воскресила в ній.
ХLІІ
Вона йому не каже встати, Очей не відведе своїх, Холодну руку відірвати Від уст не важиться палких... Куди вона душею лине? В мовчанні йдуть тяжкі хвилини І Таня стиха почала: «Доволі, встаньте. Мить зайшла Сказати все нелицемірно. Чи впам'ятку, Онєгін, вам, Як ми в алеї сам на сам Зустрілися, і так покірно Ваш осуд вислухала я? Настала ж і черга моя.
ХLIIІ
Була молодша я в ту пору, Здається, краща я була, Любила вас — та, крім докору, Що в серці вашому знайшла? Як говорили ви зо мною? Вам не була вже новиною Наївна дівчинки любов? І нині — боже! — стигне кров, Згадавши проповідь холодну І погляд зимний... Але вас Я не виную: ви в той час Поводилися благородно, Як справжній чесний чоловік: За це я вдячна вам повік...
ХLІV
Тоді — чи правда ж? — у пустині, Вам, вихованцеві Москви, Була не люба я... Та нині Чому так одмінились ви? Чому впадаєте за мною? Чи не тому, що між юрбою Ношу уславлене ім'я, Що княжий титул маю я? Що муж скалічений у бої, Що нас за те цінує двір? Тому, що людський поговір, Моєю втішений ганьбою, Вам славу міг би голосну Створити легко в мить одну?
ХLV
Я плачу... Як своєї Тані По цей ви не забули час, То вірте: краще б дорікання Тепер я прийняла від вас, Ніж порив пристрасті шалений, Такий образливий для мене, Ці сльози, ці палкі листи... Колись у грудях берегти Хоч теплий жаль могли ви потай До мрій невинних, молодих... А нині — що до ніг моїх Вас привело? Яка дрібнота! Як з вашим серцем і умом Буть почувань дрібних рабом?
