до Польщі в повстансько-партизанський штаб. Чекіст скромно погодився...
6 вересня він одержав фіктивні документи на ім’я Михайла Івановича Черненка, в тому числі свідоцтво про звільнення через хворобу на два місяці (№1318) та “прохідне посвідчення”. А 8 вересня у супроводі “т. Одинокого” потягом вирушив за маршрутом, вказаним головою Єлисаветградського повстанкому.
У с. Мокляки зайшов до священика – так радив Новицький. Священик мав проконсультувати, де краще перейти кордон. Панотець пояснив, що шлях, яким раніше ходив Новицький, став небезпечний, бо його уподобали спекулянти, а відтак червоні прикордонники на цей маршрут звернули увагу. Священик сказав, що безпечніше можна перейти кордон у районі Звягеля (Новограда-Волинського) неподалік Житомирського шосе.
У зазначеному районі проти ночі 17 вересня 1921 р. Карін і перестрибнув совєтський кордон. Підійшовши до польського патруля, сказав, що є “вивядовець Штабу Генерального у Львові”. Прикордонники одразу виявили йому військову пошану, а вранці з ескортом відвезли в Корець до польського старшини на цукровий завод. А той скерував “вивядовця” до жандармерії, комісар якої відправив Каріна з провідником у Рівне на контрольну станицю, а звідти вже до контррозвідки (експозитури), що на Шосейній вулиці, буд. 158.
Весь цей шлях Каріну довелося пройти і проїхати у компанії польського розвідника “з території Совукраины”, що перейшов кордон тієї ж ночі й у тому ж місці, що і Карін. На “пляцувці” у Рівному Карін зустрівся також із Віктором Янишевським, жителем с. Дубичі, що біля Житомира, дядько якого Сидір Свідерський (мешканець того ж села) організував у своєму районі мережу інформаторів. Двічі на місяць Сидір Свідерський посилав за кордон у Генеральний штаб кур’єра. Про все це Віктор Янишевський довірливо розповів – людині, яку бачив вперше в житті.
“Наша балакучість, сердечність, сентименталізм безмежні, – писав у своїх спогадах один з найкращих конспіраторів повстанський отаман Яків Гальчевський. – Мало знаній людині ми все про себе розкажемо... У нашім бездержавнім життю ми стали надзвичай неповажні й навіть небезпечні, бо не вміємо держати таємниць і бути конспіративними. Це явище загальне. Чужій розвідці в нашій майбутній державі було б найлегше працювати. Нас таємниця службова аж палить, поки ми нею не поділимося з приятелем, із жінкою, особливо коханою дівчиною. Це невміння дотримувати таємниць було причиною під совітською окупацією, що жадна поважніша повстанчо-революційна організація не могла довго діяти й була знана чекістам в Україні...”
У Рівному, в експозитурі, Черненко-Карін-Даниленко заповнив анкету. Питання в ній були конкретні: “1. Ім’я, по батькові, прізвище. 2. Родом відкіля. 3. Де живе в даний час. 4. Ранг (козак чи старшина). 5. Якої частини. 6. Відкіля і від кого присланий. 7. Під яким номером. 8. Де перейшов границю. 9. По яких документах їхав. 10. Чи не було яких сутичок у дорозі. 11. З якою метою прибув. 12. Скільки грошей одержав на дорогу”.
Потім начальник експозитури український старшина Девицький вислухав доповідь посланця Єлисаветградського повстанкому... Карін у звіті описав його: “Росту високого, красень, ставний, обличчя кругле, голене, бліде, ніс прямий, тупий, шатен, волосся нагору, очі карі, погляд спокійний (в окулярах)”. Інший старшина експозитури, Хроневич, мав близько 30 років, “був середнього зросту, широкоплечий, обличчя (мав) довгасте, ніс прямий, гострий, погляд запитальний, очі карі, обличчя широке, червоне, губи тонкі, стиснуті, волосся шатена, тверде, без зачіски...” Курив із товстого вишневого мундштука.
До розмови прислухалася й поручник панна Кудельська – жінка “років 26-ти, низенька, блондинка, обличчя довгасте, бліде, очі великі, блакитні, погляд пронизливий, перенісся тонке, ніс товстий, зачіска з проділом на ліву сторону, волосся м’яке, стрижене”.
Всі старшини були одягнені в костюми англійського зеленого сукна з погонами. Прізвища інших співробітників чекіст не запам’ятав.
