одні непередбачені, але й неминучі витрати. Коли хлопчик захворів на дифтерію, вона віднесла до ломбарду за п’ять марок батьків святковий костюм, щоб заплатити лікареві і в аптеку. Віднесла в середу, а в суботу забрала назад — за п’ять марок з батькової платні. Та вже наступної середи в домі не лишилося ані крихти хліба і жодного пфеніга. Тоді мати знову заставила батьків костюм. Так і повелося,— хоч як вона чаклувала, а тих п’яти марок зібрати їй не вдалось. Щосереди в домі кінчався хліб, з року на рік костюм заставляли, по суботах його викупляли, а в середу знов хліба не мали. Тяжкий був той хрест, що його все життя несла на своїх плечах мужня мати.
І все-таки були у Міхаеля в дошкільні літа хвилини незатьмареного щастя. Ось мати повертається з базару, несучи повен кошик картоплі й городини. В очах малю-
ка — надія й нетерпіння, але на його німе запитання мати тільки скрушно хитає головою. «Анічогісінько! Грошей не вистачило!».Та п’ятирічному хлоп’яті важко позбутися своєї мрії; дивлячись поверх корзини — десь у країну надій, воно длубається рученям у картоплі та бобах і раптом у листку салати знаходить п’ять слив. Міхаель витріщає очі й роззявляє рота з подиву, а мати сміється мало не до сліз, що так підманула його.
Міхаелева мати, гарна, сухорлява жінка з великими блискучими очима, кохала свого чоловіка й у всьому стояла набагато вище нього, та він за все життя так цього й не помітив.
Справжнього лиха, що гнітить серце і ранить душу, зазнав Міхаель аж у школі.
Ляпаси по обличчю — слідом за довгим, лютим поглядом просто в вічі загіпнотизованому учневі — й удари ціпком що було сили, удари, від яких синіло на долонях і під нігтями, а сідниця набухала темно-кривавими рубцями, такими завтовшки, як черв’як, було не найгірше, чим народний учитель Дюрр обдаровував своїх сорок жертв. Найогидніший був страх. Метод виховання Дюрра саме в тому-й полягав, щоб залякати учнів до безтями. У класі витав страх. Уночі він сповнював хлопчачі сни. Колишні Дюррові вихованці — тепер уже й сімейні чоловіки — вночі прокидалися від жахливих марень, а вдень, несподівано спіткавши його на вулиці, злякано сахалися вбік.
Навіть на уроках закону божого, коли йшлося про Адама і Єву в раю та про вічне царство небесне, Дюрр, зловтішно посміхаючись, походжав по класу з палицею в руці й чекав хибної відповіді, наче був не вчителем, покликаним вивести на широку дорогу життя сорок дітей, а приборкувачем тигрів, що мав видресирувати сорок диких тварин. Усю свою необмежену владу вчитель використовував для того, щоб витравити в учня особистість і вбити в ньому душу. Минав якийсь час, і більшість школярів перетворювалося на істот з усіма ознаками вірнопідданих рабів — готовий матеріал для наступного авторитета: фельдфебеля в казармі, а най- вразливіші з-поміж них виходили довершеними кандидатами в божевільню.
Особливо жахала всіх його посмішка. Вранці, на першому уроці, перед тим, як оголосити: «Усний підрахунок!», він посміхався з кафедри серед мертвої тиші доти, доки сорок учнів мало не дуріли з переляку; навіть сам десятирічний Іммануїл Кант, у панічному страсі, що його викличуть, не спромігся б сказати, що сім разів по вісім — п’ятдесят шість.
Міхаель, хлопчик від природи вразливий, до школи розмовляв непогано, але під учителевим обухом раптом став заникуватгісь — цієї вади він позбувся тільки через десятки років,— і його більше не викликали: мовляв, від такого телепня однаково нічого не почуєш, та й узагалі з нього не буде пуття. Вчитель посадовив занику на останню парту, окремо від усіх. Викликав його зрідка, і то задля розваги класу, який міг разом з учителем позбиткуватися з Міхаеля, коли той, затинаючися, нарешті видавлював із себе неправильну відповідь.
Провчившись сім років, Міхаель покинув школу душевно уражений і якщо й не вкоротив собі віку, то тільки тому, що не усвідомлював ще одного: у безвиході людина чинить саме так. Несвідомо він не раз міг накласти на себе руки. Переконання, що він найдурніший серед усіх і ні до чого не здатний, час од часу змінювалось нападами якогось непогамовного шалу. Аби
