його вжахнули трав’янисто-зелені ряди штахет, а в просвітах — далекий протилежний кінець, якого він добудеться лише через кілька місяців. Неспроможний більше братися до роботи, він витяг альбома для шкіців і накидав кущик ротиків, що цвіли тут, вимальовуючи кожен зубчик на листочках, а надто кожнісіньку пелюстку тендітних яскраво-жовтих квітів.
— Побачу я отаке ще раз, то можете забиратись до дідька,— заявив майстер, що нечутно підійшов до свого помічника і якийсь час сердито спостерігав за ним.
Коли майстер пішов, Міхаель подумав, що задля свого мистецтва художник мусить іти на будь-яку жертву. Однак не на аж таку, щоб занапастити себе чи збожеволіти. Після цього він спересердя тицьнув щітку в відро, аж бризнула фарба, і подався лугом геть, щоправда, цього разу вниз понад річкою.
У Франкфурті-на-Майні Міхаель з іще чотирма малярами за місяць пофарбував у сталевий колір металевий міст і з шістдесятьма заощадженими марками в нагрудному гаманці — навіть задосить, щоб стати художником і, безперечно, найславетнішим,— вирушив до Мюнхена.
2
Богемна кав’ярня «Стефані» складалася з бокового приміщення, де за столиками попід вікнами мюнхенські знаменитості щодня пополудні грали в шахи просто на очах у перехожих, і великої головної зали — з гаряче напаленою грубою, просидженими м’якими канапами, від яких тхнуло пліснявою, з червоним плюшем та кельнером Артуром, що занотовував у потріпанин записничок, перехоплений резннкою, щоб не розпався, борги своїх клієнтів. Переповнена зала була просякнута своєрідним теплим духом — неповторною сумішшю випарів кави, застояної плісняви та густющого цигаркового диму. Кожен, хто приходив сюди, почував себе наче вдома.
Здавалося, десь у глибині будинку чи над ним стоїть електростанція. Відвідувачі, мовби підключені до мережі високої напруги, стеналися від ударів струму, вимахуючи руками, підхоплювалися з м’яких канап, безсило падали назад і знову підскакували, витріщаючи очі в запеклій суперечці про мистецтво. Дехто з молодиків непорушно сидів, розв’язуючи вічно животрепетну проблему: як і цього разу впевнити Артура, що назавтра всі борги буде неодмінно повернуто.
У кав’ярні «Стефані» збиралися різні кола. Одне гуртувалося навколо Йоганна Воля — другого Оскара Уайльда, але внутрішньо врівноваженого й задоволеного, з блакитними плюшевими очима. Він завжди мав при собі томик Стефана Георге і якого-небудь любчика. Безмежна лагідність і ніжна врода забезпечували Волю прихильність підстаркуватих заможних дам, що всіляко догоджали йому, коли він, зручненько вмостившись у постелі, час від часу дозволяв собі трішечки занедужати. Це була лілія серед поля, без пфеніга за душею, яка хоч і не сіяла, зате жала і з неабияким смаком споживала.
Гуго Люк, задерши голову над тим людським юрмищем, просувався через кав’ярню до свого столика; він визнавав тільки тих небагатьох своїх шанувальників, які вірили, що їхню біблію — «Квіти зла» Бодлера — перевершать лише вірші, які незабаром напише сам Гуго Люк. У стосунках зі своєю коханкою він наслідував порнографічні малюнки Бірделі, а на своїх сучасників споглядав із своєї сірої самотини, неначе з вершини, крізь уявну підзорну трубу. Нещодавно він зробив виняток, прийнявши до свого кола цілком здорового молодого художника Карло Гольцера, який саме задумав винайти «легеневий літак». Цей апарат працюватиме, певна річ, без усякого там двигуна й матиме напрочуд просту конструкцію — лише дихальні клапани, самі дихальні клапани, тобто легені; завдяки їм Гольцер упокорить повітряний простір і почуватиметься в ньому так само природно, як і птах. Птахоподібний корпус та величезні махові крила Карло вже розробив. Для цієї легеневої машинерії із сталі залишилось довинайти тільки деякі технічні дрібниці під безпосереднім наглядом самого Гуго Люка, який так.і сказав: «Я твердо постановив продати наш легеневий літак, для якого навіть Атлантичний океан — не більше як дощова калюжа, військовому міністерству».
