пуття подорослішати. Тут був портрет Ланса, витканий шовком; Ланс, старший маг дороги, загинув у дорозі ж таки, захищаючи своє Королівство. Якісь гобелени збереглися краще, якісь вилиняли та вкрилися плямами. Що довше я на них дивилася, то твердіше переконувалась: їх неправильно зберігали! Що за музей, де так вогко?! А по тому я побачила і свій портрет: у повному спорядженні мага дороги із посохом напереваги їхала верхи. У мене було таке гордовите, таке мужнє обличчя на цьому гобелені, що я кілька хвилин не могла повірити: невже правда? Це дійсно мій портрет — у музеї Того, Що Варто Пам’ятати? До горла підкотилася грудка. Я озирнулася, скліпуючи з вій випадкові сльозинки, побачила інші експонати на постаментах, на столах, у вибагливих скляних вітринах: щити, мечі, якесь дикунське вбрання, обвуглені залізні ґрати, стоптані чоботи, носова статуя з корабля — вона, щоправда, не помістилася у вітрині й висіла просто в повітрі, на висоті двох людських зростів… А потім я побачила свій посох. Колись мені його подарував Оберон — видав як іменну зброю. Мій посох стояв у високій скляній шафці, червоно-зелене навершя здавалося чорним. І я миттю зрозуміла, навіщо прийшла в Музей — не своїм портретом помилуватися. Я прийшла по свою зброю. Дзвякнуло скло. Шафка не відчинялася — у неї навіть дверцят не було. Схоже, той, хто поставив мій посох під скло, припускав, що експонат залишиться там навічно. Я відступила до сусіднього стелажа, де без усякого скла лежав здоровенний дрюк зі шпичаками. Не знаю, що в ньому було коштовного й за що його слід було пам’ятати, але скло він розтрощив із одного удару — дощенту. Посипалися скалки, застрибало відлуння під величезним темним куполом. Я простягла руку, взяла свій посох і відразу відчула себе дужою. Розправила плечі та вийшла з Храму-Музею, зупинилася на сходах, озирнулась; по тому начебто мене під лікоть штовхнули — я обернула посох навершям на захід… Звідтіля насувалася така величезна небезпека, що посох сіпнувся та ледь не випав із рук.
Дорогою до палацу я зустріла мародерів. Двоє мужичків тягали речі з покинутого будинку: один передавав другому крізь розбите вікно вузлик, із якого звисали рукави й холоші. Другий стояв на камінчику, затискаючи в одній руці великий мідний чайник, а іншою намагався прийняти вузол із одягом. Я вдарила посохом — зашипів зелений промінь, злітаючи до неба. Мародери одночасно озирнулися. Той, що був зовні, кинувся навтьоки вздовж вулиці, не випускаючи чайника, і зник у підворітті. Другий вистрибнув із вікна, виніс і раму на широких плечах, приземлився рачки, підхопився та кинувся навздогін за подільником. Я встигла підпалити цьому другому штани — коли він звертав за ріг. За мить усе стихло. Вузол із одягом валявся під вікном. Я зазирнула в дім: там було порожньо, сліди чи то поквапливого від’їзду, чи грабунку, а може, того й іншого разом… Якби Оберон залишився в місті — хіба таке було б можливе?
Ось де виявилося повно люду — перед палацом. Тут юрмилися стражники з Королівства та ополченці з сусідніх сіл. Тут зібралися городяни з тих, хто все-таки зважився захищати свій дім замість того, щоб дати драла. Загін грабарів із лопатами кудись вирушав під командуванням мого старого знайомого — канцлера. Гачконосий не помітив мене. Він усім своїм виглядом демонстрував, що застарий для військових операцій і, крокуючи поперед загону, навмисно тримався за поперек. Я ледь проштовхалася до замкової брами, й тут мене впізнали вперше. Вусатий стражник протер очі: — Маг дороги?! От удача! Як вчасно! Мерщій до пана Гарольда, він знає про вас? Йому вже доповіли?! Йому не доповіли. Тому коли я стала — в джинсах і з посохом — на порозі його кабінету, він ледь
