столу не перекинув, так рвучко підхопився. Він теж постаршав. От лихо! Я познайомилася з ним, коли йому виповнилося сімнадцять, і він був мені як брат. Під час нашої минулої зустрічі йому було вже добряче за двадцять, він був одружений, нянькав сина… А тепер він відростив бороду та неабияк поширшав у плечах. Зрілий, міцний чоловік. — Ліно! Це точно ти? Він недовірливо на мене витріщився. Потягнувся навіть до посоха, який стояв поряд, обіч крісла. Я позадкувала. Гарольд махнув рукою моїм проводирям: — Ви вільні. І зачиніть двері! Його різкий тон не припускав заперечень. Я звернула увагу: він звик командувати, звик, щоб йому корилися беззастережно. — Це справді ти? — повторив він вимогливо. — Це я. Не мара, не привид. — Звідки ти взялася? — Мене привів Максиміліан. — Некромант?! Я зціпила зуби. Здавалося, переді мною зовсім незнайома людина. Володар. Суворий. Чужий. — Доброго дня, Гарольде. Рада вас… тебе бачити, друже. Він помовчав. По тому з силою провів рукою по чолу: — Вибач. Бачиш же, що діється… Цей жест нагадав мені Гарольда колишнього. Молодого. Друга. — Бачу, — сказала я через силу. — Я прийшла, щоб допомогти. Він підняв очі. Я злякалася, коли побачила цей погляд. — Лінко… Він щось хотів сказати, але не зважувався. І ця його нерішучість налякала мене до морозу поза шкірою. — Гарольде, — я дуже старалася, щоб голос не тремтів, — друже… Ти знову виріс, я тебе не впізнаю… А як ся має твій син? Він помотав головою і знову сів за стіл. Поставив поруч посох. Кивнув мені, пропонуючи сідати в крісло для гостей. — Лінко, дуже мало часу. Ти ось що… Коли я дам тобі хлопчиська й проведу вас обох туди… у твій світ… Обіцяєш подбати про нього? — Що?! Він дивився на мене мовби здаля — ледь каламутним, напруженим поглядом. — Ми збираємося гідно вмерти тут і дати можливість нашим жінкам відійти якомога далі… Моєму синові п’ять із половиною, в нього є власний меч, він хоче йти у бій… Слухай, забудь. Я нічого тобі не казав. Я вдавилася невимовленими словами. Мені не раз доводилося виконувати в Королівстві небезпечну роботу, боротися, ризикувати… Але
Кілька хвилин після цієї розмови я нічого не чула, крім гулу у вухах. Навколо брязкало залізо, тупотіли чоботи, ляскали двері. Весь замок шумів, наче ліс у бурю, мене впізнавали, гукали, запитували про щось. Я кивала у відповідь, ні слова не розуміючи. Далі почала підходити до всіх, кого пам’ятала, і запитувати: де король? Де Оберон? Вони дивилися на мене, нічого не розуміючи, ніби зроду не чули цього імені! Все було як у страшному сні. Я сіла на сходинку та вкусила себе за руку. Схотілося прокинутись. Я в Королівстві, де немає Оберона! Де ніщо про нього навіть не нагадує! Це була пастка. Якесь інше, змінене Королівство. Максиміліан привів мене сюди обманом. Виходить, Гарольд — не Гарольд… Замокне замок… А як же Музей Того, Що Варто Пам’ятати? Мій портрет на гобелені — теж не мій портрет?! Люди розбігаються з міста. Мародери грабують покинуті будинки. Гарольд просить мене відвести його сина в мій світ і врятувати. Вони всі з’їхали з глузду. Збожеволіли — й забули Оберона. Зовсім розгублена, я вийшла на сходовий майданчик перед входом до однієї з веж. Вітражне вікно було розчахнуте навстіж — на захід. Там палахкотіла вечірня зоря, червона й золота, химерні довгасті хмари світилися золотавим пурпуром. Видовище заворожувало; не вірилося, що у світі, де є такий захід сонця, Оберон міг зникнути назавжди. Це якісь лихі чари; може, ще не все втрачено? Захід перекреслив чорний птах. Нечутно вдарив крильми, завис просто навпроти вікна. Я відсахнулася. Птах присів на підвіконня. Заскреготіли по мармуру пазурі, й тої ж миті перетворилися на пальці, що вчепились у край вікна. Максиміліан завис іззовні, на руках, дивлячись на мене знизу вгору. — Переконалася? Усе зрозуміла? У мене за спиною сновигали люди, про щось перемовлялися. Некроманта, який висів за вікном, ніхто не помічав. Я з острахом дивилася на нього: під нами було метрів із
