потойбічний світ почне засмоктувати Максиміліана, швидко, жадібно, по пояс, по груди… — Ти ж не зробив відмички! Ідучи за Печатку, маги беруть із собою ключа, щоб повернутися — відбиток пальця на воску. Максиміліан не відповів, і я зрозуміла: навмисно не взяв із собою відбитку, щоб не було спокуси. І ще тому, що мешканці світу за Печаткою тільки й мріють, щоби пробратися в наш світ і переробити його за власними законами… Максиміліан стояв. Отвір замикався. Я зрозуміла, чого він очікує: хоче стрибнути туди й не залишити собі шансу на повернення, протиснутися якраз перед зімкненням вікна… — Максе, — мовила я. — Це ти повернув короля, коли боровся його ім’ям. Він помітно здригнувся. Потягнувся рукою до розколеної монетки, що дотепер висіла в нього на грудях. — Біжутерія не має значення, — пошепки сказала я. — Тут інша магія. Зовсім інша. У його збуджених очах уперше з’явилася надія. — Ім’ям Оберона, — сказала я так голосно, як тільки могла, й голос мій застрибав під склепінням зали. — Відійди від цієї штукенції, Максе. Два кроки назад.
Не уявляю, про що вони говорили. Уже й сонце сіло. Ополченці, вояки, стражники гаяли вечір біля вогнищ: дуже голосно сміялись, і в цьому сміхові чулася, крім радості, ще й ніяковість. Я сиділа сама на березі озера — дуже гарно грали відблиски на воді, поки не згасли. Сплескувала риба. Я сиділа на камені, на складеному вчетверо плащі, та чекала, обхопивши себе за плечі. Оберон і Максиміліан розмовляли віч-на-віч. Звідтоді як некромант, ніби зачарований, відступив від чорної діри в підлозі — усе для мене відбувалося немов у тумані. Сидячи на березі озера, я прокручувала в пам’яті все, що було, й розуміла більше, ніж досі. Білий промінь із королівського посоха. «Ліно, ми перемогли раніше». Мрячна Бабера, величезна, моторошна, до стелі. Чорний батіг у руці короля. Закинуте обличчя князя Сарана. «Це ваша перемога. Твоя. Гарольдова. Й цього дивного хлопця, некроманта. Я дотепер не можу зрозуміти, що там сталося». Тепер Оберон, певно, вже знає. Чому так довго розмовляють Максиміліан і король? За спиною почулися кроки. Я підхопилася; від замка вузькою стежиною спускався Оберон. — Чого ж ти сидиш тут, холодно біля води… Ходімо, Максиміліан обіцяв млинчики, хоча як павуки можуть робити тісто, не зовсім розумію… — Ваша величносте? — Ліно… Ти ж іще не йдеш? Мені зробилося незатишно від думки, що один крок — і я опинюся на темних сходах старого курного будинку, прольотом нижче дверей алхіміка, оббитих дерматином. Алхімік — негідник, але він все-таки нам допоміг… — Ні. Поки ще не йду. — Добре… Мені треба буде з тобою поговорити. Але не зараз. Зараз для мене це надто… важко. Це говорив король, який розбив Сарану одним ударом, який вигнав Мрячну Баберу, король, одне ім’я котрого виявилося великою зброєю! — Ваша величносте, — тихо сказала я. — Є речі, про які не треба говорити. Ми не можемо їх скасувати, бо вони вже трапилися… Але помовчати про них ви можете будь-якої секунди. Я завжди зрозумію вас. Він довго мовчав. Небо цілковито згасло. — Ти стала зовсім велика. — Однаково найменша в класі. — Будь ласка, ніколи більше не ходи на виворіт. Ніколи! — Зло не має влади. — Ні, має. Коли людина послабшала, заплутався в буденному, загрузла в собі, коли вона хвора чи поранена, коли вона потрапила в халепу… Я помотала головою: — Зло не має влади. Ми мовчки дивилися одне на одного. Смеркло, й очі в нас почали світитися в темряві — ми обоє дивилися нічним зором. — Твоя правда, — нарешті озвався він нарешті. — Знаєш, коли ти поряд зі мною, мені спокійніше якось. За Королівство. І взагалі. — Ваша величносте… — Так? — Не може бути… щоб у вас одного разу народилася дівчинка, і її підмінили в дитинстві? Закинули в наш світ? Я сказала й прикусила язика. Від сорому ледь не провалилася під землю… Але він тільки розсміявся, обійняв мене за плечі.
