чаклунство, хай йому грець!» З’явилася традиція пам’ятних дощок: їх виставляли біля дверей будинків і записували, що на думку спаде: від переліку покупок на день до імен давно покійних родичів. Кабінетові Оберона дали лад, розставили меблі. Не знати звідки взявся пацюк на ймення Дора та почав мести стіл мітелкою з пір’я. Хвіст у нього був прив’язаний до спини, щоб ненароком не перекинути чорнильницю. Відбудовували передмістя. Що не день підносилися нові дахи, розорювалися витоптані поля, у порт приходили кораблі з крамом, і одного разу повернувся Уйма у величезній золотій короні: людожери згадали Оберона, засоромились, і Уймі вдалося закликати їх до порядку. Тепер він знову був королем Уймою Першим — щоправда, прізвисько Вегетаріанець він тихцем скасував, аби не засмучувати підданих. З нагоди повернення Уйми влаштували бал — перший бал після війни. Грали музики, ломилися столи у великій залі, городяни причепурилися в найкраще вбрання. У день балу мене розшукала Ельвіра. — Ліно, я дещо хочу тобі показати… Дивуючись, я пішла за нею в далеку кімнату, де громадилися скрині, пахло висушеною лавандою та стояло біля вікна велике дзеркало. — Приміряй, — сказала Ельвіра. На скрині лежала сукня з тих, які носять принцеси. Невагома тканина потекла між пальців, коли я доторкнулася до пелени. — Тобі буде якраз, — мовила Ельвіра, ховаючи очі. — Ти так виросла… Я хотіла сказати, що в штанях і шкіряній куртці мені зручніше, що я маг дороги, а не якась там лялечка. Але раптом невідомо чому дуже схотілося надягти цю сукню. Бодай раз примірити. І ось я прийшла на бал, відбиваючись у всіх дзеркалах і не впізнаючи себе. Погляди тяглися за мною, мов нитки на вивороті, від цих поглядів горіли вуха й щоки. Принц Олександр поцілував мені руку — і з цієї миті все навколо крутилося, немов в тумані, я, здається, навіть із кимось танцювала й навіть не заплуталася в пелені… Оберон сказав, що я виросла. Тепер я сама це відчувала — як людина, що одного чудового дня вдаряється головою, забуваючи пригнутись у дверях. Я знала, що будь-якої миті можу піти — й повернутися в Королівство з власної волі. Але це буде
— Ліно? Фіалк вийшов із темряви, білий, наче молоко в густій каві, й першої миті мені здалося, що це він сказав: «Ліно». — Гуляєш? Король виступив із темряви слідом за Фіалком. Я так зраділа, що не відразу зміркувала, як відповісти. На плечах в Оберона був сірий плащ, на чолі — світла смужка від корони. Після повернення він носив її, не знімаючи, і вночі, й під яскравим сонцем, а тепер зняв, і від цього обличчя його невловимо змінилося. Звідси, з пагорба, було видно все місто, вогні в порту й тіні човнів на поверхні Ланса. Я дуже любила цю місцину. Чомусь саме сюди мене закидало щоразу, коли я поверталася в Королівство після довгої розлуки. — Я знаю, що мені час, — пробурмотіла я, дивлячись, як тремтять на воді вогні. — Я знаю, що затрималася… Що все скінчилось, я більше не потрібна й настав час повертатися… повертатися додому. — У нас із тобою залишилася нескінчена розмова… Ти не дуже стомилась? Можеш зі мною проїхатися? Він підсадив мене в сідло, підхопився сам, і ми полетіли. Фіалк піднімався над землею і водою. У місті там і тут горіли багаття, смолоскипи, свічки — роботи тривали день і ніч. Шляхом тяглися обози, над кожним возом погойдувався ліхтар, і виходив довгий ланцюг вогнів — немовби текуче намисто. — Усе повернеться, — сказав Оберон. — Усе відбудується наново, й повсякденний світ наросте поверх чарівного, чудовий буденний світ, де вранці сонце, сніданок, можна вибудовувати плани на літо… І коли панцир повсякденності стане зовсім важким — ми знову підемо. Місто повільно відпливало назад. Я мигцем побачила наше відбиття у водах Лансу. Під нами пропливали тепер лісові крони: височезні сосни, кожна заввишки як Музей Того, Що Варто Пам’ятати. — Королівство вирушить у дорогу невідкритими землями, щоб знайти собі нове місце, збудувати замок і місто. І тонкий світ оживе: русалки, дракони, дерева й квіти, які вміють говорити, принцеси й принци… — А я? — запитала я жалібно. — Мені знайдеться місце в цьому світі? Фіалк ривком здолав завісу хмар. Сосни внизу раптом змінилися на шпилі величезного собору, з’явилося величезне місто, цілком залите вогнями. Я затамувала подих, а Оберон запитав — і в голосі його була майже лють: — Чи знайдеться місце магові дороги?! Тому, хто врятував Королівство, ризикуючи назавжди заблукати на вивороті?! Фіалк опустився трохи нижче, щоб ми могли
