мене вивести з Королівства його сина. Він не вірить у перемогу, зрозуміла я. Всі ці війська, можливо, дадуть змогу протриматися кілька днів… Але Сарани незчисленні полчища. Ховаючись за спинами плечистих озброєних чоловіків, я непоміченою повернулася в замок. У всякому разі хотілося вірити, що мене не помітили. Верхні поверхи ще зберігали хоча б зовнішній порядок — не громадились як попало меблі, не літали підхоплені протягом папери, не валялися по кутках купки обгризених пташиних кісток. Я шукала кабінет Оберона, і я його знайшла — хоча він мав зовсім не той вигляд, яким запам’ятався мені. Важка штора прикривала книжкову шафу. У кутку стояла тринога з чорною дошкою, схожою на шкільну. На дерев’яному ослоні лежала картата шкіра — я згадала, Оберон називав її шкірою бебрика. На ній добре було грати в шахи… У стіні темніла напівкругла нора. Видно було, що й там ніхто не жив — отвір затягло павутинням. Де зараз Дора, пацюк-прибиральниця з підв’язаним до спини хвостом… Про що я думаю? Де зараз сам Оберон, та що ж тут трапилося, хто мені відповість на це запитання?! Я опустилася на коліна, доторкнулася щокою до шкіри й погладила її тремтячою рукою. Дуже хотілося рюмсати, сльози дісталися вже до самого носа; я на превелику силу себе опанувала. Швидко смеркало. З вікна місто було як на долоні. Темне місто, тільки десь палала пожежа. Останні відблиски заходу відбивалися на куполі Храму-Музею. Я з натугою відчинила раму, розчахнула вікно. Майже відразу, не чекаючи на запрошення, на підвіконня ляпнувся чорний птах. Скосив на мене око-намистинку, оглянув порожню кімнату, зіслизнув з підвіконня всередину й обернувся Максиміліаном. — Він не хоче тебе в союзники, — сказала я без передмов. — Або ти мені тут, зараз, поясниш, що трапилося, або… Він і оком не змигнув. — Бачила, хто прийшов? — Так… — Тепер-то Гарольд мене точно не прийме. У нього є інший, гарний і приємний союзник — принц-деспот, — Максиміліан безсоромно поколупався в носі. — Він збожеволів, — пробурмотіла я. — Гарольд схибився. — Ліно, зізнайся: Гарольд ніколи не був дуже розумним. — Зате він завжди був шляхетним… — я хотіла додати «на відміну від тебе», але стрималася. Впіймала себе на тім, що розмовляю з некромантом, як із другом; він єдиний з усіх пам’ятав Оберона. І він не укладав, подібно до Гарольда, союзу з принцом-деспотом, який багато разів намагався мене вбити й ще спробує. Він був якийсь… людський. — Хто випустив принца-деспота з в’язниці? — запитала я рвучко. — Ніхто. Він утік. Треба сказати, принцеса Розина вмить розірвала їхній шлюб і втекла з якимось колишнім піратом. — Як Оберон припустив, щоб принц-деспот… — я захлинулася. — Слухай-но, я не можу більше чекати. Якщо ти знаєш, що з ним трапилося — говори! Він охоче кивнув: — Я тебе на те й покликав… Давай переберемося до мене в замок. — У тебе й замок є?! — Ну… маленький. Це недалеко, тільки треба летіти повітрям. Я підстрибнула. Повисіла над підлогою, повільно опустилася. Від думки про те, що доведеться лізти у вікно й злітати — вперше після тривалої перерви — просто над прірвою, над ровом із забитими кілками — робилося дуже кисло. — Що я забула у твоєму замку? Ми тут не можемо поговорити? — У моєму замку, по-перше, спокійно й ніхто не завадить. По-друге, там повно гарної їжі та питва. По-третє… Я ж бо чудово пам’ятаю, як до тебе ставиться принц-деспот. Ти не боїшся ночувати з ним під одним дахом? Він сидів у отворі вікна, влаштований так зручно, що від погляду на нього теж хотілося сісти, розкинутися, розслабитися; внизу, в темряві ночі, яка підкрадалася щораз ближче, горіли багаття, гуркотіли чоботи, хтось командував, хтось лаявся. — Не боюся, — озвалась я, недбало граючись посохом. — Я нічого не боюся, так і знай. — Тоді полетіли, — він перекинув ноги через підвіконня, звісив їх із вікна. — Тримайся за мною, зараз темно, ніхто нас не помітить… І зісковзнув з підвіконня. У мене занило в животі. Я згадала, як востаннє ми літали з Обероном; я трималася за його руку; спершу висіла, як мішок, а далі виправилася… Коли зважуєшся на щось, якоїсь миті слід переставати думати. Прийняв рішення — вперед; я видерлася на підвіконня. На мені, як і раніше, були кросівки, джинси, сорочка з короткими рукавами. Вночі у небі я змерзну… На обрії збиралися низькі хмари. З них наполовину вистромився місяць, величезний, мов купол Храму-Музею. У його світлі кружляв чорний птах — зручно розпластаний у повітрі, він чекав на мене. Я глянула вниз… От дурниця. Скільки злітаю — стільки боюся. Душа в п’яти провалюється. — Обероне, — прошепотіла я, дивлячись на місяць. Зібрала в кулак усю свою волю й ледь піднялася над підвіконням — сантиметрів на два. Відчула себе легкою, мов кулька; курний протяг видував назовні, назустріч місяцеві, наче я була струмочком диму… І я полетіла. Напевно, збоку це мало не надто вишуканий вигляд — я летіла з розкаряченими руками й ногами, начебто хапаючись за повітря. У правій руці стискала посох, і його навершям пробігали іскри, червоні й зелені. У небі виявилося не так холодно, як я очікувала, але все одно шкіра моя вкрилася сиротами, а зуби зацокотіли. Птах летів попереду, вказуючи шлях. Летів уперед — і повертався, кружляв, очікуючи. Я додавала й додавала швидкості, й незабаром вітер засвистів у вухах, а поли сорочки заляпали, як вітрила; я трохи заспокоїлась і зважилася глянути вниз. Піді мною пропливали скелі. Я бачила їх нічним зором — сірі й брунатні хребти, порослі лісом, обплетені струмками, як людська рука — синіми венами. Ми летіли геть від моря й геть від міста. Повітря дедалі холоднішало. Я побачила велике озеро. Чорний птах описав над ним коло, а по тому почав знижуватись. І на березі цього озера, у неприступній місцині замаячів недоладний, відстовбурчений гострими кутами чорний замок зі шпичаком на даху. Розділ четвертий
