У гості до некроманта
— Це вхід. Замок обступав частокіл із височенних скель. Дві з них, вищі за решту, впиналися верхівками в небо, між ними темнів прохід такий приблизно завширшки, як в’їзд у гараж. Дорогу перепиняло залізне пруття з загостреними кінцями, що стирчали, мов ліс, у багато рядів. — Ну ось, увійди без дозволу. Спробуй. Я перевела подих — після польоту щоки пашіли й тремтіли руки. — Нічого не пробуватиму. Нам дорога кожна секунда, відчиняй! Він клацнув пальцями. Залізний «ліс» втягся в землю — був, і не стало. — Ти мене привів розважати чи говорити про справу? — поцікавилась я крізь зуби. — Ти мій перший гість, — сказав він трішки ображено. — От як матимеш власний замок — теж, мабуть, захочеш трішки похвалитися. І він рушив вузьким проходом, уздовж якого горіли смолоскипи на чорних стовпах. Це було красиво й ледь моторошно; я йшла за ним, трохи здивована. «От як матимеш власний замок»… але ж непогана думка. Я не відмовилася б від замку, тільки зводила б його не серед гір, а на березі моря, щоб були піщані пляжі й… Максиміліан зупинився перед замкненими дверима. Праворуч і ліворуч темніли ніші, вирубані в камені. Я розгледіла залізні кільця, вмуровані в стіну, та уривки ланцюгів. — Це навіщо? — Тут у мене будуть кістяки, — сказав Максиміліан трохи ніяково. — Два такі великі, праворуч і ліворуч, аби відчиняли-зачиняли двері, запитували, хто прийшов… Це ж замок некроманта, не забувай. — Справді? — я прокашлялась. — А чому… чому їх зараз нема? — Не встиг. Не все відразу, ти ж зрозумій… Ну, ласкаво просимо. Двері зарипіли. Я стримала посмішку; в дитинстві Максиміліан боявся всіляких там мерців просто панічно. Виявляється, і з віком його страх не минув. Добре, що я знаю його таємницю. Тим часом двері відчинилися, відкриваючи напівкруглий отвір, і ми ввійшли. Максиміліан кокетував, кажучи — «маленький замок». Зсередини він здавався куди більшим, ніж іззовні. І вигляд мав досить лиховісний — особливо якщо дивитися нічним зором. По високому чорному склепінню бігали іскринки. Повітря було напрочуд свіжим, як після грози. Слідом за некромантом я зійшла гвинтовими сходами, проминула якийсь коридор і знову виявилася під відкритим небом — у внутрішньому дворику з чорною альтанкою, схожою на розчепіреного павука. Тут-таки було розбито клумбу з міцними, незнайомими рослинами — бліді квіти подекуди зацвітали, подекуди обсипалися, а плоди, що дозрівали натомість, нагадували важкі волохаті кулаки. Максиміліан ворухнув пальцями. Я замружилася: над альтанкою спалахнула вогненна куля завбільшки із футбольний м’яч. Навколо посвітлішало. — Що ти їстимеш? — Максиміліан кивнув мені на крісло з високою спинкою. Я сіла. Їсти хотілося жахливо. — Врахуй, що я не їм жаб, летючих мишей, хробаків та іншої гидоти… Максиміліан лагідно посміхнувся: — Як щодо млинчиків із варенням? — Млинчики я їм, — повідомила я суворо. Максиміліан свиснув. Згори — мені здалося, з неба — спустився на павутинні великий волохатий павук. Зважаючи на те, як повільно він розгойдувався, важив, бідолаха, кілограмів із п’ять. — Накрити на стіл, — сказав йому Максиміліан. — Млинчики, варення, фрукти, чай. На ходу згортаючи павутинку, слуга нечутно ковзнув у відчинені двері. Я провела його поглядом. Максиміліан мовчав; на мить зробилося так тихо, що я почула голоси гір навколо. Десь — дуже далеко — зривався зі скелі водоспад. Шумів ліс на неприступному схилі. Нічний птах співав тонким і чистим голосом — схожим на перегук дерев’яних дзвіночків. — А сюди ж Сарана не дістанеться, — сказала я ні з якого дива. — Можливо. — Тоді навіщо? Навіщо набиватися Гарольдові в союзники? Навіщо воліктися до іншого світу й витягати мене? Ти ж і так пересидиш тут, за кам’яною стіною, жуючи млинчики! — Шукаєш, у чому мій зиск? Я глибоко зітхнула. Повітря тут було як молочний коктейль. — Максиміліане… де Оберон і що з ним трапилося? Вогненна куля повільно оберталася в повітрі. Її поверхнею перебігали спалахи, й це було по-справжньому гарно. Максиміліан примружено дивився на вогонь. — Його забули, Ліно. — Де він?! — Я не знаю. Може, сам пішов. Може, його витисли з цього світу… як вода витісняє надувний м’ячик. Але вже цілком зрозуміло, що Королівство, у якому забули Оберона, приречене й почне розвалюватися. Уже покладено початок, — Максиміліан кивнув, начебто сам із собою погоджуючись. Мене охопив новий напад сум’яття. Вогненна куля то розжарювалася, то ледь не вгасала. Тіні від альтанки, від крісел, від квітів тремтіли та стрибали. — Валиться тонкий мир, — провадив некромант. — Руйнується чарівна оболонка нечарівних речей. Звичайний, буденний світ іще не встиг закостеніти, він хилитається, втрачає стійкість. А коли світ втрачає стійкість, завжди приходить Сарана. При світлі вогненної кулі його біле обличчя здавалася жовтим; переді мною сидів похмурий, дорослий, повнолітній некромант. — Сарана… я погано розумію, що це таке. Одне знаю точно: вона знесе тут усе. Зрівняє з землею будівлі разом із мешканцями. Всі землі, до яких встигло
